Місцеві формування німецької армії та поліції у Райхскомісаріаті «Україна» (1941–1944 роки) - Іван Дерейко

Вахкоманди і охоронні взводи з українців існували при всіх таборах військовополонених в РКУ. Їхня кількість і чисельність з часом змінювалась в залежності від кількості полонених, службовці переводились до армійських частин, дезертирували при підході РСЧА, тощо. Всього ж, на 1943 рік в складі восьми німецьких ландшуц-батальйонів за різними документами вдалось від слідкувати щонайменше 39 українських взводів «гіва» (Ukr. Hilfswachzuge, згодом перейменованих у Східні — Ostwachzuge), по 4–6 в кожному батальйоні.

Крім цих частин, взводи і роти «гіва» були в складі охоронних батальйонів і дивізій безпеки в РКУ і зоні військового командування. На 1943 рік кожен батальйон Вермахту в РКУ, що виконував охоронні чи окупаційні функції, містив від 2 до 8 українських взводів і рот «гіва». Їх особовий склад набирався як серед військовополонених, так і серед цивільного населення. Для контролю процесу, а також забезпечення необхідного рівня підготовки охоронців в адміністративних центрах РКУ, командуванням Вермахту РКУ було створено школи «гіва».

Одним із основних центрів формування допоміжних частин із місцевого українського населення і військовополонених став Київ. Столиці України офіційно було відведено лише роль центру одного з шести Генеральних округів, на які поділявся РКУ. Але реально значення великого міста із розвинутою інфраструктурою і центрального транспортного вузла України було набагато більшим. Для Вермахту «Київ представляв собою важливий стратегічний центр, в якому здійснювалось перегрупування частин, що прибули з Польщі та Румунії, і підготовка їх до наступу в напрямку Кавказу і Каспійського моря»[58] (особливо у 1942–1943 роках, коли зона найбільшої бойової активності Вермахту змістилась на південь). У столиці УРСР було розташовано і центр відправки до Німеччини мобілізованого на роботи місцевого населення, з яких набирали «добровольців» для служби в армійських і поліційних частинах. Крім того, зручне розташування міста дозволяло використовувати його, як базу для маневру силами у проти-партизанській боротьбі як в межах України, так і на території сусідньої Білорусі.

Власне в Києві були створені чотири найбільші школи «гіва». Вони містились в старих казармах на Брест-Литовському шосе, на Подолі, Святошині і Печерську. Ще одна, для потреб охорони і обслуговування аеродромів, знаходилась в Борисполі. Кожна школа випускала від трьох сотень до півтори тисячі охоронців на місяць, навчених основам караульної служби і користуванню радянською та німецькою зброєю. Навчання тривало 3–4 тижні, і завершувалось складанням присяги. Озброювались охоронці радянською, рідше німецькою зброєю. За однострої їм правили старі ношені німецькі армійські мундири, здебільшого без будь-яких відзнак. Після закінчення школи вояки складали присягу, і направлялись по різних німецьких частинах. Основна їх служба полягала у здійсненні охорони важливих для Вермахту об’єктів на території РКУ.

З появою партизанів на території України у 1942–1943 роках, дії підрозділів «гіва» перестали зводитись виключно до виконання охоронних функцій. У школах почали вчити тактики, а українців — застосовувати до антипартизанських операцій, здебільшого в складі німецьких частин. Іноді вони діяли окремими ротами, але з німецьким командним складом. Так, наприклад, 2 розвідувальна рота, сформована на базі чергового випуску Святошинської школи «гіва» 27 серпня 1943 року, включала 90 українців і 50 німців, під командуванням гауптмана Ріхарда. Протягом осені її вояки групами по 10 чоловік проводили розвідку лісів в Київській і Полтавській областях з метою виявлення партизанських загонів, які могли б ускладнити оборону «Дніпровського валу»[59]. А на базі 556-го охоронного батальйону, дислокованого в м. Миргороді, з українських «гіва-манів» формувались спеціальні єгерські підрозділи — «ягдкоманди», що рейдували Полтавщиною, полюючи на партизанів[60].

Найвищої щільності концентрація підрозділів «гіва» досягла у районах високої партизанської активності, насамперед на Сумщині. У райцентрах області в підпорядкуванні 552-го охоронного батальйону Вермахту було створено відразу три допоміжних роти: українські в Глухові та Шостці, і російську в Середина-Буді (згодом переведена в Льгов Курської обл.)[61]. Також тут сформували ряд окремих взводів з колишніх червоноармійців. Всі вони активно діяли проти партизанів, часом небезуспішно.

Наприклад, українська рота з Шостки, створена в грудні 1941 з військовополонених чисельністю 250 бійців під керівництвом колишнього батальйонного комісара РККА Георгія Смориго (в полоні він назвався майором щоб уникнути розстрілу), разом з німецьким підрозділом 9 травня 1942 вступила в бій з чисельно переважаючим противником в с. Жихово. У цьому селі містився склад і перевалочний пункт окупанів, на який раніше успішно напав загін ковпаківців, розігнавши угорський гарнізон. Цей успіх намірилися повторити партизанські загони ім. Ворошилова і «За Батьківщину», які вночі з 9 на 10 травня силою трьох батальйонів з різних сторін атакували село. Одному з батальйонів вдалося вибити з позицій на околиці солдатів української роти і зачепитися за крайні хати. Решта партизанів, замість атаки з інших напрямків, почали стягуватися до місця прориву, однак просунутися далі не змогли через запеклий опір німців у центрі села. Це дало можливість українцям перегрупуватися, і з флангу контратакувати партизанів, що розтяглися неорганізованою колоною в полі. Під час подальшого розгрому партизани втратили 130 чоловік убитими і 106 пораненими. При цьому безповоротні втрати оборонців склали всього 20 німців і 7 українців. Вказана рота «відзначилася» та інших антипартизанських «акціях» — 8 березня 1942 року разом з німецьким підрозділом спалила хутори Гута, Землянка і Теребеньки (протягом декількох місяців вони були базою з’єднання Сидора Ковпака), що супроводжувалося розстрілом до 180 місцевих жителів. Через два місяці 25 солдатів роти перейшли на бік партизанів, майор Смориго був заарештований і розстріляний, а рота розформована