Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

За таких обставин навряд чи варто дивуватися тому, що післявоєнна католицька церковна влада була непохитною щодо сімейних питань, моральної поведінки та схвалення книжок і фільмів. Але молоді миряни-католики, а також молоде покоління священників болісно усвідомлювали, що наприкінці 1950-х років авторитарна суворість Ватикану щодо публічного та приватного простору була шкідливим пережитком минулого. На початку ХХ століття більшість шлюбів в Італії тривали близько двадцяти років, до смерті одного з подружжя. До кінця третьої чверті століття середня тривалість шлюбу дорівнювала понад тридцять п’ять років, і люди дедалі частіше вимагали права на розлучення.

Тим часом післявоєнний вибух народжуваності нівелював демографічний аргумент проти контрацепції, і церковна влада з її непохитним опором залишилася на самоті. Кількість парафіян на недільних службах скоротилася по всій Західній Європі. Хай що було цьому причиною — географічна та соціальна мобільність традиційно слухняної сільської пастви, політична емансипація жінок, зменшення важливості католицьких благодійних установ та церковних шкіл у добу держави добробуту — проблема справді існувала і, на думку більш проникливих католицьких ієрархів, вирішити її апелюванням до традицій та авторитету або придушити антикомуністичними гаслами в стилі кінця 40-х років ХХ століття було неможливо.

Після смерті Пачеллі його наступник папа Іоанн ХХІІІ скликав новий Ватиканський собор, щоб знайти спосіб впоратися з цими викликами і реформувати підходи та практики церкви відповідно до вимог сучасності. Другий Ватикан, як його стали називати, зібрався 11 жовтня 1962 року. За наступні кілька років Собор змінив не лише ритуали та мову католицького християнства (цілком буквально — латинь більше не мали використовувати в щоденній церковній практиці, що було поза межами розуміння розлюченої консервативної меншості), а й, що важливіше, відгук церкви на проблеми сучасного життя. Ухвали Другого Ватиканського собору чітко показали, що церква більше не боїться змін та викликів і не протистоїть ліберальній демократії, змішаним економікам, сучасній науці, раціональній думці й навіть світській політиці. Було зроблено перші — дуже обережні — кроки назустріч примиренню з іншими християнськими конфесіями, а також певне (не дуже емфатичне) визнання обов’язку церкви засуджувати антисемітизм шляхом перегляду її давньої позиції щодо провини євреїв у смерті Христа. Найголовніше те, що авторитарні режими більше не могли розраховувати на підтримку Католицької церкви, навпаки: в Азії, Африці й особливо в Латинській Америці церква з більшою вірогідністю опинялася в опозиції до таких режимів.

Ці зміни не дістали одностайного схвалення навіть серед самих католиків-реформаторів. Один із делегатів на Другий Ватикан, молодий священник із Кракова, який пізніше піднявся аж до папського престолу, вбачав своє завдання в тому, щоб повністю відновити моральний авторитет і вплив непохитної католицької влади. Другому Ватикану також не вдалося подолати скорочення кількості парафіян серед європейських католиків: навіть в Італії Службу Божу в 1956 році відвідували 69% усіх католиків, а через дванадцять років — тільки 48%. Але позаяк занепад релігійності в Європі аж ніяк не обмежувався католицькою конфесією, очевидно, церква була неспроможна на це вплинути. Чого точно зміг досягнути Другий Ватикан (або принаймні сприяти цьому і схвалити), то це остаточного розриву між політикою та релігією на європейському континенті.

Після смерті Пія ХІІ жоден папа та практично жоден єпископ ніколи більше не наважувалися погрожувати католикам суворими наслідками, якщо вони не проголосують правильно; а колись тісні зв’язки між церковними ієрархами й католицькими або християнсько-демократичними партіями в Нідерландах, Бельгії, Західній Німеччині, Австрії та Італії розірвалися[269]. Другий Ватикан приніс кардинальні зміни навіть у франкістську Іспанію, де місцева католицька влада мала винятковий вплив і привілеї. До середини 1960-х років іспанський диктатор забороняв будь-які відкриті вияви некатолицьких релігійних переконань і практик. Але в 1966 році він був змушений ухвалити закон, який дозволяв існування інших християнських церков, хоча католицизм і надалі залишався привілейованою конфесією, а ще через чотири роки дозволили повну свободу практики будь-якої (християнської) деномінації. Здобувши перемогу в боротьбі за це запізніле «посунення» Католицької церкви й Іспанії та розтуливши шпарину між церквою й режимом ще за життя Франко, Ватикан урятував іспанську церкву бодай від деяких наслідків її тривалого та проблематичного зв’язку зі «старим порядком».

Цей rupture culturelle (культурний розрив), як його стали називати в Бельгії та інших країнах, відіграв надзвичайно важливу роль у перебігу 1960-х років. Звичайно, реформаторський запал Ватикану мав свої межі: для багатьох його учасників cтратегічним поштовхом до Другого Ватикану було бажання не здійснити радикальні зміни, а відвернути їх. Коли кілька років по тому поставили на голосування право на аборт та лібералізацію розлучень, церковна влада в переважно католицьких країнах на кшталт Італії, Франції та Західної Німеччини палко, хоча й безуспішно, виступила проти. Але навіть ці чутливі питання не змушували церкву пнутися геть зі шкіри, щоб висловити свій опір, а сам опір більше не загрожував розділенням спільноти. Церква змирилася зі зменшенням своєї ролі в суспільстві, яке на очах перетворювалося на «пострелігійне», і просто робила те, що могла[270].

У некатолицьких суспільствах — у Скандинавії, Сполученому Королівстві, у деяких частинах Нідерландів і серед німецькомовної меншості Західної Європи — звільнення громадян з-під традиційного морального тиску відбувалося з очевидних причин менш цілеспрямовано, але якщо вже відбувалося, то навіть більш кардинально. Найкардинальніші зміни відбулися в Британії. До кінця 1950-х років британським громадянам усе ще забороняли грати в азартні ігри; читати або дивитися будь-що, що влада могла вважати «непристойним» чи політично чутливим; захищати права гомосексуалів (уже не кажучи про те, щоб бути ними); робити аборти — собі чи іншим; чи безпроблемно розлучатися, не зазнаючи при цьому публічного приниження. А якщо вони скоїли вбивство чи деякі інші тяжкі правопорушення, їх могли повісити.

Згодом, з 1959 року, традиційні підвалини захиталися. Акт про непристойні публікації, ухвалений того самого року, дозволяв захистити нецензурований твір літератури для дорослих від звинувачень у «непристойності», якщо його можна було потрактувати «в інтересах науки, літератури, мистецтва чи пізнання». Відтепер видавці й автори могли захистити себе в суді, посилаючись на цінність твору загалом, а також мали право залучати на свій захист «експертну» думку. У жовтні 1960 року відбулося сумнозвісне випробування нового законодавства романом «Коханець леді Чаттерлей» (нічим іншим неприкметного роману Девіда Герберта Лоуренса), через перше нецензуроване видання якого видавництво Penguin Books притягнули до суду. Випадок «Коханця» був незвичайним для британців не лише через дотепер заборонені фрагменти, які стали доступними для читання, але й через зображення еротичних