Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Насправді промисловий капітал у «соціалістичній» Швеції був зосереджений у руках меншої кількості підприємців, ніж у будь-якій іншій країні Західної Європи. Уряд ніколи не втручався ані в процес нагромадження приватних статків, ані в ринок товарів і капіталу. Навіть у Норвегії після п’ятнадцяти років урядування соціал-демократів сектор економіки, який безпосередньо перебував у державній власності чи керівництві, насправді був менший, ніж у Західній Німеччині, якою управляли християнські демократи. Але в обох країнах, так само як у Данії та Фінляндії, що держава справді робила, то це безжально оподатковувала (чим вищі були доходи, тим більший був податок) і перерозподіляла приватні прибутки заради суспільних потреб.
Для багатьох закордонних спостерігачів і більшості скандинавів результати свідчили самі за себе. До 1970 року Швеція (разом із Фінляндією) перетворилася на одну з чотирьох провідних економік світу, що обраховували за купівельною спроможністю на душу населення (іншими двома були США та Швейцарія). Скандинави жили довше і здоровіше, ніж більшість інших народів світу (чим дуже здивували б самотнє й бідне нордичне селянство, яке жило за три покоління до них). Надання освітніх, соціальних, медичних послуг, страхування, пенсійного забезпечення та можливостей для відпочинку не мало собі рівних (зокрема в США та Швейцарії), так само як і гарантування економічної і фізичної безпеки, у якій мешканці нордичної Європи задоволено проживали свої життя. До середини 1960-х років «крижана північ» Європи набула майже міфічного образу: скандинавську соціал-демократичну модель, можливо, й не всюди хотіли скопіювати, але вона скрізь викликала захоплення й заздрість.
Будь-хто знайомий з нордичною культурою, від Генріка Ібсена й Едварда Мунка до Інґмара Берґмана, упізнає ще одну рису скандинавського життя: його самодопитливу, тонку меланхолійність, яку в ті роки часто розуміли як схильність до депресії, алкоголізму та високого рівня самогубств. У 1960-х й іноді пізніше консерватори — критики скандинавської політики радо приписували ці недоліки моральному паралічу, спричиненому завеликою економічною безпекою та централізованим урядуванням. А ще водночас скандинави були схильні привселюдно (і на камеру) роздягатися та, як багато де пліткували, мати статеві зв’язки з абсолютними незнайомцями: на думку деяких спостерігачів, це ще більше підтверджувало психічну шкоду, завдану всесильною державою, яка все дає і нічого не забороняє[265].
Якщо це найгірше, чим можна було дорікнути скандинавській «моделі», тоді шведським та іншим соціал-демократам можна пробачити, що вони так багато заробляли. Але в чомусь критики мали рацію: усеосяжна держава справді мала темний бік. Упевненість у спроможності держави створювати краще суспільство, типова для початку ХХ століття, набула багатьох форм: скандинавська соціальна демократія, як і фабіанське реформаторство британської держави добробуту, постала з широко розповсюдженого захоплення соціальною інженерією всіх ґатунків. І дуже близько за межею використання держави задля корекції доходів, витрат, ринку праці й інформації причаїлася спокуса підправити й саму людину.
Євгеніка — «наука» про расове вдосконалення — була не просто модою едвардіанської доби, як вегетаріанство чи довгі безцільні прогулянки (хоча всі ці тренди часто ставали популярними в тих самих середовищах). Уподобана мислителями всіх політичних напрямків, вона особливо добре підходила до благонамірених амбіцій соціальних реформаторів. Якщо суспільною метою було покращити тотально людське становище, навіщо нехтувати можливостями для поодиноких покращень, які створювала сучасна наука? Чому попередження або усунення недосконалостей людського становища не можна було поширити і на попередження (або усунення) недосконалих людей? У перші десятиліття ХХ століття науково кероване соціальне або генетичне планування було широко популярним і користувалося глибокою повагою; у післявоєнній Європі воно ґрунтовно себе дискредитувало лише через нацистів, «гігієнічні» амбіції яких почалися із сурогатної антропометрії та закінчилися в газових камерах. Чи принаймні так вважали.
Але, як з’ясувалося багато років по тому, скандинавські політики щонайменше не втратили інтерес до теорії та практики «расової гігієни». У 1934–1976 роках програми стерилізації діяли в Норвегії, Швеції та Данії, і в усіх цих випадках соціал-демократичні уряди були про це поінформовані й надавали свою підтримку. У ті роки близько 6 тисяч данців, 40 тисяч норвежців і 60 тисяч шведів (з них — 90% жінки) були стерилізовані з «гігієнічних» міркувань — «щоб удосконалити населення». Інтелектуальний двигун цих програм — Інститут расової біології при Уппсальському університеті у Швеції — заснували в 1921 році, коли мода на цю тему сягнула апогею. Його ліквідували тільки через п’ятдесят п’ять років.
Що ця сумна історія може нам розповісти про соціальну демократію (якщо взагалі щось про це розповість), не ясно. Виразно несоціалістичні та недемократичні суспільства й уряди робили більше і гірше. Легітимність держави в післявоєнній Скандинавії, її авторитет і свобода дій, надані їй загалом некритичною громадськістю, дозволили уряду чинити так, як він вважав за краще, напрочуд майже безконтрольно. Здається, що омбудсмену навіть на думку не спало розслідувати порушення прав тих, хто не належав до кола повноправної спільноти платників податків. Межа між прогресивним оподаткуванням і декретною відпусткою, з одного боку, та насильницьким втручанням у репродуктивні спроможності «дефективних» громадян, напевно, не була до кінця зрозумілою деяким післявоєнним урядам у соціал-демократичній Скандинавії. Якщо це щось і означає, то це те, що моральні уроки Другої світової війни засвоїли не так добре, як колись здавалося, — особливо (і, мабуть, невипадково) у таких країнах, як Швеція, де колективне сумління широко вважали чистим.
Поза межами Скандинавії найбільше наблизились до соціал-демократичного ідеалу в іншій маленькій нейтральній країні на краю Західної Європи — в Австрії. На перший погляд, ці країни мали стільки спільного, що спостерігачі почали говорити про «австро-скандинавську модель». В Австрії, так само як у Швеції чи в Норвегії, переважно сільська й історично бідна країна перетворилася, як ми знаємо, на заможний, стабільний і політично незворушний оазис забезпеченого державою благополуччя. Заради того щоб уникнути повернення до відкритих протистоянь, притаманних міжвоєнним десятиліттям, в Австрії також, по суті, було укладено договір — у цьому разі між соціалістами й консервативною Народною партією. Але на цьому подібності закінчувалися.
Австрія справді була «соціальною» (і мала найбільший після Фінляндії націоналізований сектор економіки серед усіх західноєвропейських демократій), але вона не була особливо соціал-демократичною. Тільки в 1970 році, коли канцлером став Бруно Крайський, уперше після війни уряд країни очолив соціаліст. Хоча з часом Австрія запровадила багато соціальних послуг і державних практик, які ототожнювалися зі скандинавською соціал-демократичною моделлю (щодо догляду за дітьми, щедрих виплат із безробіття
