Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Якщо якісь європейські товари і мали донедавна таку репутацію, то це англійські — спадщина промислової першості Британії в ХІХ столітті. Британські товари для домашнього вжитку, транспортні засоби, інструменти та зброю здавна високо цінували на закордонних ринках. Однак у 30–40-х роках ХХ століття британські виробники так успішно зіпсували свій імідж практично в усіх галузях, окрім чоловічого вбрання, що єдиною нішею, яка лишалася вільною для британських роздрібних торговців станом на початок 1960-х, були строкаті низькоякісні речі, які належали до швидкоплинних «трендів», тож у наступному десятилітті британці нещадно експлуатували цей ринок.
Прикметною в природі європейської торгівлі була її сегментованість за товарами та країнами. Італійські автомобілі — як-от FIAT, Alfa Romeo, Lancia — вважалися ненадійним мотлохом; але така ганебна репутація автомобільної галузі ніяким очевидним чином не впливала на неперевершену репутацію Італії на інших ринках — виробів зі шкіри, товарів «високої моди» і навіть у менш вишуканій галузі — домашньої побутової техніки[276]. Німецький одяг та продукти харчування практично не користувалися жодним попитом за кордоном, і небезпідставно. Але до 1965 року за все, що зійшло з німецького токарного верстата чи було створене німецькими інженерами, у британських й американських магазинах платили і не торгувалися. Загальне визнання якості в низці цілком різнопланових галузей отримало тільки скандинавське виробництво, але навіть там ринок мав виразну сегментацію. Заможні іноземці наповнювали свої помешкання ультрастильними шведськими або данськими меблями, незважаючи навіть на те, що вони були дещо крихкі через свою надзвичайну «сучасність». Але водночас ті самі споживачі цікавилися шведськими автомобілями Volvo, навіть попри абсолютну відсутність у них стилю, саме тому, що вони здавалися незнищенними. Утім обидві ознаки — і «стиль», і «якість» — тепер нерозривно асоціювалися з «Європою» — часто на противагу Америці.
Париж залишався столицею високої моди щодо жіночого вбрання. Але вже в 1952 році, коли в Сан-Ремо відбувся перший Міжнародний фестиваль моди для чоловіків, Італія, де оплата праці була нижчою, а текстильне виробництво — не обмежене нормуванням (як у Франції чи Британії), стала для Франції серйозним конкурентом. Хай яким новаторським був її стиль, французька haute couture — від Крістіана Діора до Іва Сен-Лорана — була цілком у дусі суспільних традицій: ще в 1960 році французькі (й не тільки) редактори журналів та критики одягали капелюхи й рукавички не лише на щорічні покази мод, а й просто на роботу. Доки жінки середнього класу в питаннях моди надихалися роботами низки паризьких дизайнерів і будинків моди, статус (та прибуток) останніх був у безпеці. Однак на початку 1960-х років гардероб європейських жінок (власне, як і чоловіків) уже мусив обов’язково містити суворі капелюхи, претензійний верхній одяг чи вечірнє вбрання. Масовий ринок моди формували як високі, так і низові тенденції. За Європою впевнено закріпився імідж столиці моди й елегантності, але майбутнє було за більш еклектичними трендами, чимало з яких стали європейськими адаптаціями американських і навіть азійських першоджерел; особливу вправність у цьому виявили італійці. У сфері ідей та моди на європейській арені лідирував Париж, і так тривало ще деякий час. Але майбутнє було за іншими.
У березні 1955 року на Конгресі культурної свободи в Мілані Реймон Арон запропонував для дискусії тему «Кінець доби ідеології». На той час декому з аудиторії ця пропозиція здалася дещо передчасною — зрештою, по цей бік залізної завіси, та й не лише тут, здавалося, що ідеологія живе і процвітає. Але Арон мав рацію. Західноєвропейська держава в тій формі, у якій вона постала в ті роки, дедалі більше відходила від усіх ідеологічних проєктів; і, як ми пам’ятаємо, поява держави добробуту пом’якшила давні політичні протистояння. Державною політикою й витратами безпосередньо цікавилося більше людей, ніж будь-коли раніше, але вони вже не ламали списи щодо того, хто має це контролювати. Здавалося, що європейці трохи раніше, ніж очікувалося, дісталися «просторих, осяяних сонцем рівнин» (Черчилль) заможності та миру, де політика поступалася місцем урядуванню, а урядування дедалі більше полягало в адмініструванні.
Утім очікуваним наслідком діяльності держави-квочки, нехай навіть постідеологічної, було те, що для будь-якого громадянина, який знав лише таку державу, її обов’язком було виконати свою обіцянку, створивши ще краще суспільство; а отже, коли щось ішло не так, винна була держава. Очевидна рутинізація державних справ, зосереджених у руках благонаміреного класу наглядачів, не гарантувала суспільної байдужості до них. Принаймні в цьому розумінні передбачення Арона не справдилося. Тож саме його промахи найбільше дратували і злили те покоління, що виросло в соціал-демократичному раю, якого прагнули їхні батьки. Ключову ознаку цього парадоксу можна без перебільшення побачити у сфері державного планування та діяльності, у якій прогресивна держава з обох боків залізної завіси була напрочуд активною.
Поєднання демографічного зростання і швидкої урбанізації, характерне для періоду після Другої світової війни, стало для проєктувальників міст безпрецедентним викликом. У Східній Європі, де багато міських осередків до кінця війни були знищені або наполовину закинуті, у перші двадцять років по закінченні війни із сіл до великих і маленьких міст переїхало 20 мільйонів осіб. У Литві до 1970 року половина населення жила в містах, тоді як за двадцять років до того міських мешканців налічувалось лише 28%. У Югославії, де населення, яке займалося сільським господарством, зменшилося на 50% у період між звільненням і 1970 роком, відбувався великий міграційний наплив із сіл у міста: упродовж 1948–1970 років хорватська столиця Загреб збільшилась удвічі — від 280 до 566 тисяч населення; аналогічним чином кількість жителів Белграда, державної столиці, виросла від 368 до 746 тисяч.
Із 1950 по 1970 рік населення Бухареста примножилось від 886 до 1475 тисяч. У Софії кількість мешканців зросла від 435 до 877 тисяч. У СРСР, де міське населення кількісно переважило сільське в 1961 році, Мінськ, столиця Білоруської республіки, розрісся від 509 тисяч у 1959 році до 907 тисяч лише за дванадцять років. Результатом цього в усіх цих містах, від Берліна до Сталінграда, стало класичне будівельне рішення радянської доби: кілометр за кілометром однакових сірих або коричневих бетонних конструкцій, дешевих, погано збудованих, без жодних прикметних архітектурних ознак чи
