Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Скандинавські соціал-демократи були відкриті до таких компромісів, оскільки не мали ілюзій щодо уявного «пролетаріату», на який інші соціалістичні партії покладалися як на свою головну виборчу базу. Якби вони мали голоси тільки міського робітничого класу чи навіть робітничого класу разом із реформаторами з класу середнього, соціалістичні партії Скандинавії назавжди б залишилися в меншості. Їхні політичні перспективи відкривалися тоді, коли вони намагалися завоювати переважно сільське населення регіону. Тому, на відміну від майже всіх інших соціалістичних або соціал-демократичних партій Європи, скандинавські соціал-демократи не були заплямовані утробною відразою до села, яка була притаманна більшості партій європейської лівиці, починаючи з коментарів Маркса щодо «ідіотизму сільського життя» і до нелюбові Леніна до «куркулів».
Озлоблені й злиденні селяни міжвоєнної Центральної та Південної Європи формували готовий електорат нацистів, фашистів й аграрних популістів, чия програма зосереджувалась навколо одного питання. Але фермери, лісоруби й рибалки далекої європейської Півночі, які мали не менше проблем, дедалі масовіше приставали до соціал-демократів, що активно підтримували аграрні кооперативи — особливо важливі в Данії, де комерційне сільське господарство було ефективним і поширеним, але дуже дрібним, — а відтак розмивали здавна проведені соціалістами межі між приватним виробництвом і колективними цілями, «відсталим» селом і «сучасним» містом, які так жахливо позначалися на їхніх рейтингах в інших країнах.
На цьому альянсі робітників і селян, якому сприяла незвичайна незалежність скандинавських селян — затятих протестантів, чиї спільноти не були обмежені традиційною селянською залежністю від священника чи землевласника, — ґрунтувався міцний фундамент, на якому виростали найуспішніші соціальні демократії Європи. Коаліції між «червоними» й «зеленими» (спочатку між селянськими та соціал-демократичними партіями, пізніше — тільки між останніми) в решті країн було неможливо собі уявити; у Скандинавії вони стали нормою. Соціал-демократичні партії виконували роль того рушія, завдяки якому традиційне селянське суспільство та промисловий робітничий клас разом увійшли в добу урбанізму: в цьому сенсі соціальна демократія в Скандинавії була не просто однією з політичних течій, а власне втіленням модерності.
Отже, скандинавські держави добробуту, які постали після 1945 року, брали початок від двох суспільних договорів 1930-х років: між роботодавцями і працівниками та між робітниками і селянами. Соціальні послуги й інше державне забезпечення, властиве скандинавській «моделі», відображали ці витоки, наголошуючи на всеохопності та рівності — соціальних правах для всіх, вирівняних доходах, фіксованих пільгах, які покривалися з податків, що постійно зростали. Тож вони кардинально відрізнялися від звичайної континентальної європейської моделі, у якій держава передавала або повертала дохід сім’ям та окремим особам, щоб вони могли платити живими грішми за те, що, по суті, було субсидованими приватними послугами (зокрема страхування та медицину). Але, за винятком освітніх послуг, які ще до 1914 року були загальнодоступними та всеохопними, скандинавська система добробуту не була розроблена і впроваджена одразу. Її створювали поступово. Особливо відставала система охорони здоров’я: у Данії повне державне забезпечення охорони здоров’я запровадили лише в 1971 році, через двадцять три роки після того, як по той бік Північного моря у Великій Британії була заснована Національна служба охорони здоров’я Енайріна Бевана.
Ба більше, те, що зовні здавалося єдиною нордичною системою, насправді відрізнялося залежно від країни. Данія була найменш «скандинавською». Вона не просто критично залежала від закордонного ринку сільськогосподарської продукції (особливо молочних продуктів і свинини), а тому була більш вразливою до розвитку політичних подій і рішень у Європі; її кваліфікована робоча сила також була дужче подрібнена між традиційними ремісничими спілками й організаціями. У цьому країна була більше схожа на Британію, аніж, скажімо, на Норвегію; данські соціал-демократи в 1960-х навіть не раз змушені були чинити за прикладом британських урядів, намагаючись запровадити контроль цін і зарплат на нестабільному ринку праці. Відповідно до британських стандартів їм усе добре вдалося; але, за більш вимогливими скандинавськими мірками, данські суспільні відносини й стан економіки завжди були дещо проблемними.
Норвегія з усіх нордичних країн була найменшою та найбільш однорідною (за винятком Ісландії). Крім того, вона найбільше постраждала під час війни. Ба більше, аж до того часу, коли в шельфі знайшли поклади нафти, Норвегія перебувала в особливій ситуації. Тримаючи першу лінію оборони під час «холодної війни» і, відповідно, змушена виділяти на оборону більші видатки, ніж крихітна Данія чи нейтральна Швеція, вона була також найбільш видовженою з усіх північних країн — її маленьке населення чисельністю менш ніж чотири мільйони осіб розтягнулося вздовж 1752-кілометрової берегової лінії, найдовшої в Європі. Чимало розкиданих на далекі відстані містечок і селищ у минулому — як, власне, і досі — виживали лише за рахунок рибальства. Уряд в Осло, із соціальними демократами чи без, був змушений спрямовувати державні ресурси на соціальні й комунальні цілі: субсидії, які надходили з центру на периферію (у транспортну сферу, освіту, зв’язок, надання послуг та утримання штату фахівців, особливо в розташованій за Північним полярним колом третині країни), для Норвезької держави були засобом виживання.
Швеція також була унікальною, хоча її особливості з часом стали вважати скандинавською нормою. Із населенням, яке майже дорівнювало сукупному населенню Норвегії та Данії (у самому лише Стокгольмі й околицях проживало 45% населення Норвегії), Швеція була найбагатшою і найбільш індустріалізованою скандинавською країною. До 1973 року її видобуток залізної руди був зіставний із показниками Франції, Британії та Західної Німеччини, разом узятих, і дорівнював майже половині видобутку США. Вона була світовим лідером у виробництві паперу й целюлози, а також у судноплавстві. Норвезька соціальна демократія впродовж багатьох років полягала у підрахунку, нормуванні та розподіленні обмежених ресурсів у бідному суспільстві, натомість Швеція вже до 1960-х років стала однією з найбагатших країн світу. Там соціальна демократія розподіляла й урівнювала багатство та послуги задля спільного блага.
По всій Скандинавії, але особливо у Швеції, приватну власність та експлуатацію засобів виробництва ніколи не ставили під сумнів. На відміну від лейбористського уряду в Британії, осьова доктрина та програма якого з 1918 року спиралася на непохитну віру в благо державної власності, шведські соціал-демократи не бачили нічого поганого в тому,
