Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Як і австрійське суспільство загалом, соціал-демократи в Австрії виявилися напрочуд спритними в прощанні з минулим. Соціал-демократичним партіям в інших країнах знадобилося дещо більше часу, щоб відкинути ностальгію за радикальними перетвореннями. У Західній Німеччині СДП чекала до 1958 року, щоб на з’їзді в Бад-Годесберзі перезатвердити свою місію й цілі. Нова партійна програма, ухвалена на з’їзді, сміливо декларувала, що «демократичний соціалізм, який у Європі ґрунтується на християнській етиці, гуманізмі та класичній філософії, не претендує на проголошення абсолютної істини». Згідно з баченням, викладеним у програмі, держава має «обмежитися здебільшого непрямими методами впливу на економіку». Вільний ринок товарів і праці мав критичне значення: «Тоталітарно керована економіка знищує свободу»[267].
Це запізніле визнання очевидного було протилежним рішенню Бельгійської робітничої партії (Parti Ouvrier Belge) наступного року перезатвердити партійний засновницький статут 1894 року, який передбачав колективізацію засобів виробництва, та відмові Лейбористської партії в Британії, також у 1960 році, виконати рекомендації її лідера-реформатора Г’ю Ґейцкелла й видалити аналогічну вимогу, яку містив пункт IV партійної програми від 1918 року. Частково такі розбіжності в підходах пояснюються нещодавнім досвідом: спогади про боротьбу на знищення та близькість до загрози тоталітаризму — чи то в нещодавньому минулому, чи то одразу ж по сусідству — сприяли тому, що для німецьких та австрійських соціал-демократів, так само як і для італійських комуністів, компроміс мав свої чесноти.
Британським лейбористам не потрібно було боротися з подібними привидами. Крім того, їхня партія, як і її бельгійський (та нідерландський) аналог, від початку була робітничим рухом, а не соціалістичною партією, а її рушієм — проблеми (і гроші) її профспілкових учасників. Отож вона була менш ідеологічна, але більш зашорена. Якби речників Лейбористської партії спитали, вони б радо підтримали загальні цілі континентальних європейських соціал-демократів, але їхні власні інтереси були набагато більш приземленими й містечковими. Саме тому, що британській (чи принаймні англійській) політичній культурі була притаманна вроджена стабільність, а також завдяки її давньому робітничому класу, незважаючи на те, що він дедалі зменшувався, Лейбористська партія виявляла меншу зацікавленість у революційних підходах, які сформували держави добробуту в Скандинавії та німецькомовних країнах.
Натомість британський компроміс полягав у регульованій попитом фіскальній політиці та дорогому всеохопному соціальному забезпеченні, яке підтримувалося за рахунок прогресивного оподаткування, що різко зростало зі збільшенням прибутку, та великого націоналізованого сектору. Тлом для цього були нестабільні й історично конфліктогенні промислові відносини. За винятком лейбористів, які наполягали на перевагах націоналізації, такі спонтанні домовленості загалом підтримували провідні кола обох партій — Консервативної та Лейбористської. Якщо на британську політику якимось чином і впливали потрясіння минулого, то це виявлялося в широкому міжпартійному консенсусі, що такого масового безробіття, як було колись, треба уникати будь-якою ціною.
Навіть після того, як новий лідер лейбористів Гарольд Вілсон у 1964 році знову здобув для партії перемогу після тринадцяти років в опозиції та із запалом заявляв про «білий гарт технологічної революції» тієї доби, мало що змінилося. Маленький відрив, із яким Вілсон переміг на виборах 1964 року (із парламентською перевагою в чотири мандати), не надто надихав його на політично ризиковані кроки, і навіть попри те, що через два роки його партія показала на скликаних виборах кращий результат, в економічній чи соціальній політиці не відбулося радикальних змін. Вілсон сам був спадкоємцем традиції Еттлі — Беверіджа, яка поєднувала фабіанську теорію та кейнсіанську практику, й не дуже цікавився економічними (чи політичними) новаціями. Як і більшість британських політиків будь-якої партії, він був глибоко традиційним, прагматичним і пишався своєю державною короткозорістю: як він одного разу висловився, «тиждень — тривалий час для політики».
Проте британська соціал-демократія мала певні особливості, окрім того, що всі залучені до неї партії вперто відмовлялися так її називати. Чим найбільше переймалася тоді британська лівиця (а з нею на той час і більшість центру та правоцентричних кіл), то це справедливістю як метою. Саме відверта несправедливість, передвоєнна кривда життя призвела і до беверіджських реформ, і до всезагальної підтримки лейбористів у 1945 році. Саме обіцянка лібералізувати економіку і водночас зберегти справедливий розподіл нагород та послуг привела консерваторів до влади в 1951 році й так довго дозволяла їм там утримуватися. Британці погодилися з прогресивним оподаткуванням і раділи всезагальному забезпеченню охорони здоров’я не тому, що ці заходи презентували як «соціалістичні», а тому, що інтуїтивно вони здавалися справедливими.
Аналогічно регресивне впровадження британської фіксованої системи переваг і послуг — через яку більш заможний кваліфікований середній клас опинявся в непропорційно вигіднішому становищі, — як це не дивно, загалом вважали прийнятним, оскільки, принаймні на позір, це була егалітарна система. А найважливішу реформу лейбористських урядів 1960-х років — запровадження всезагальної системи шкільної освіти, у якій учнів не ділили відповідно до здібностей, та скасування вступних іспитів до гімназій із суворим відбором (те, що лейбористи давно обіцяли, але Еттлі після 1945 року розважливо так і не зробив) — вітали не так через її сутнісні переваги, як тому, що вона була «спрямована проти еліт», а отже, «справедлива». Саме через це навіть після відставки Вілсона в 1970 році консервативні уряди продовжували освітню реформу, незважаючи на всі попередження про можливі шкідливі наслідки, які надходили звідусіль[268].
Через свою залежність від підтримки профспілок Лейбористська партія відкладала різні промислові реформи, які, на думку багатьох (зокрема й деяких провідних лейбористів), мали бути давно впроваджені. Британські промислові відносини продовжували страждати від запеклих цехових протистоянь і конфліктів через ставки й виплати, про які в Скандинавії, Німеччині, Австрії чи Нідерландах ніколи не чули. Міністри-лейбористи робили деякі нерішучі спроби покінчити з цими обтяжливими звичаями, але не надто успішно; частково саме через це досягнення соціальної демократії на континенті так ніколи і не вдалося повторити в Британії.
Ба більше, усезагальність британської системи соціального забезпечення, яка була запроваджена на двадцять чи тридцять років раніше, ніж, приміром, у Франції чи Італії, приховувала те, що на практиці Британська держава навіть у сфері фінансової рівності досягнула дуже мало: аж у 1967 році 10% населення Сполученого Королівства досі володіло
