Місцеві формування німецької армії та поліції у Райхскомісаріаті «Україна» (1941–1944 роки) - Іван Дерейко

У результаті, перші українські формування виникали безсистемно, підкоряючись суто тактичним потребам окремих з’єднань Вермахту. За відсутності збройного опору окупантам, націоналістичні полки в Західній Україні були ще не потрібні, тому їх легко ігнорували і розформовували. А от в листопаді добровольчим формуванням на сході майбутнього РКУ знаходили застосування відразу, і продовжували використовувати їх навіть після репресій проти особового складу і переформування.

Як, зазначалося вище, вже перші тилові інституції Вермахту, що вступали на територію УРСР, були змушені давати українцям зброю для створення хоча б якихось органів правопорядку, адже власні обмежені сили дозволяли забезпечити присутність невеликих окупаційних гарнізонів лише в містах і районних центрах. Розпорошення охоронних частин по всій підвладній території, яке і так відбувалось через їх нечисленність, призводило до втрати залишків боєздатності і неможливості протидіяти партизанському рухові. Тому охоронні дивізії, полки і батальйони, місцеві та гарнізонні комендатури почали створювати перші загони місцевої поліції для подолання безвладдя на залишених Червоною Армією територіях і запобігання розкрадання радянського громадського, колгоспного та військового майна населенням.

Досить детальну схему організації місцевої поліції тиловим командуванням Вермахту можна прослідкувати за наказом, виданим командиром 444 охоронної дивізії генералом Вільгельмом Русвурмом. Місцева служба охорони порядку названа «українською допоміжною поліцією», що мало найкраще відображати її статус і функції. Вона, за європейським зразком, оголошена громадською організацією, підзвітною муніципальній владі. Основною метою її існування було забезпечення громадського порядку. Місцеві комендатури могли притягувати допоміжну поліцію до виконання своїх завдань тільки через бургомістра. Єдиний вид озброєння поліцаїв, який міг виділити Вермахт, були трофейні армійські гвинтівки, здебільшого радянські, тому «громадська організація» виходила доволі потужно озброєною, як для поставлених завдань. Для обмеження її боєздатності у наказі передбачено скоротити постачання набоїв до 5 патронів на гвинтівку.

Кількість допоміжної поліції мала складати до 1 % населення, але не менше 6 чоловік у кожному селі. В містах поліцаї повинні були формуватись у воєнізовані загони (взводи і роти), так як створення районних відділків чи чогось подібного військові явно вважали не своєю компетенцією.

Окремим пунктом обумовлена заборона поліцаям вживати національну символіку (синьо-жовті пов’язки). Єдиними відзнаками поліції повинні були стати білі пов’язки з написом «На службі німецького Вермахту» (Im dienst der deutsche Wehrmacht)[55].

З передачею територій окупаційній адміністрації цивільна поліція переходила під відання командування СД чи (за наявності) поліції. Останній момент пов’язаний з тим, що інстанції СД просувались у зони військової окупаційної адміністрації швидше, ніж поліція, виконуючи власні завдання (контррозвідка, єврейське питання, агентурна діяльність, тощо). Тому, наприклад, формування перших частин Української Охоронної поліції в Харкові здійснювались власне органами СД, а «орпо» і «шупо» через близькість фронту власної повноцінної структури, аналогічної іншим містам РКУ, так і не створили.

Німецьким командуванням українські частини у 1941–1942 роках оформлялися на рівні наказів по окремих з’єднаннях і арміях, не маючи навіть загальної назви. Згідно наведеного вище наказу по 444 охоронній дивізії, в її складі формувалась «допоміжна поліція». Інші частини створювали чи легітимізували вже виниклі «українську охоронну поліцію», «місцеву міліцію», «вартові козацькі сотні», «охоронні команди», чи навіть «українські добровольчі батальйони».

Зрештою, місцеві охоронні підрозділи групи армій «Південь» стали позначатись криптонімом «гіва» (Hiwa, від Hilfswachmannschaft — допоміжна охорона). В зонах дії інших груп армій вони носили інші назви — «самооборона» (Einwohnerkampfverbande, тобто «підрозділи місцевої самооборони») — в гр. а. «Північ», і «оді» (Ordnungsdienst, тобто «служба порядку») — в гр. а. «Центр». Цей момент ще раз ілюструє хаотичність і позаплановість їх виникнення.

Перші підрозділи «допоміжної охорони» створювались на базі самоутворених українських формувань. У сотні/роти «гіва» командування Вермахту перетворило більшість вищезгаданих Сумських формувань, козацький загін Панченка і залишки 1-го українського полку в Рівному після розформування частини. Їх роль здебільшого зводилась до охоронних та контрпартизанських функцій у ближньому тилу діючої армії. Роти, рідше батальйони «гіва» могли бути окремими підрозділами армійського, корпусного чи дивізійного підпорядкування, а частіше їх включали до німецьких частин.

Найбільшу масу «гіва-мани» склали у окремих чи приданих охоронним дивізіям батальйонах ландшуцу (ополчення з громадян Райху, непридатних до фронтової служби). Сім перших ландшуц-батальйонів, що прибули до РКУ, перебували під керівництвом командувача в справах військовополонених (Kommandeur der Kriegsgefangenen). Вони займались охороною таборів військовополонених, але через неочікувано велику кількість останніх, були змушені розширювати свої штати за рахунок добровольців з цих же таборів.

Наприклад, протягом битви під Києвом німецьким командуванням було підготовлено табори і охоронні частини для прийому 300–350 тисяч полонених. Але після розгрому котла в кінці вересня 1941 року їм довелося давати собі справу із вдвічі більшим числом колишніх червоноармійців. Для розміщення їх створювались т. зв. «дикі» або тимчасові табори, які містили по кілька тисяч військовополонених, для охорони яких виділялось лише по роті вояків ландшуцу. Для збільшення кількості охоронців дані підрозділи були вимушені вдаватись до набору добровольців із самих полонених, з яких створювали охоронні команди чи взводи. В листопаді 1941 в будівлі колишнього військово-транспортного технікуму на Подолі, під керівництвом начальника військово-морського відділу київського міськвоєнкомату майора РСЧА Павла Грущенка було сформовано українську сотню «гіва» при 788-му батальйоні (Hiwa-Abteilung bei Landesschutzen-Batallion 788). Сотня нараховувала близько 80 військовополонених з табору по вул. Керосинній, і складалась з трьох взводів (zuge). Командирами взводів (цугфюрерами) були двоє буковинців-націоналістів і один офіцер РСЧА. Вояки займались військовою підготовкою і охороною табору. В кінці грудня 1941 сотню перейменували в охоронну роту (Wachkompanie), збільшили особовий склад до 250 чоловік, і під командуванням німецького штабс-фельдфебеля Гопфе відправили в розпорядження Білоцерківської міської комендатури, для охорони місцевого табору військовополонених і військових об’єктів[56].

Аналогічну сотню було сформовано влітку 1942 року при харківських таборах військовополонених. Рота складалась з трьох охоронних взводів і одного навчального, загальна кількість вояків становила 360 чоловік. Взводи поділялись не на відділення, а на вахкоманди, які охороняли табори військовополонених, госпіталь при таборах і регулювали вуличний рух на