Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький

Покійний професор Ілько Борщак написав серію прецікавих нарисів про “Україну в Парижі”. Коли діждемося студії про “Україну в Відні”? Тема аж напрошується. Чейже Відень був упродовж півтора століття столицею для великого шматка українських земель. Тут вирішувалися справи, що важили на долі мільйонів українського населення Галичини, Буковини, а в меншій мірі й Закарпаття. Тут жило, вчилося і працювало тисячі українських людей. У Відні студіювали майбутні греко-католицькі владики та ряд найвизначніших західньоукраїнських діячів культури, на чолі з Іваном Франком. Починаючи з 1848 року, Відень був ареною діяльности наших парляментаристів. У стінах Райхсрату лунали промови цілої плеяди провідних українських політиків Галичини й Буковини: Юліяна Романчука, Костя Левицького, Євгена Олесницького, Євгена Петрушевича, Миколи Василька та інших. В Палаті панів виступав митрополит Шептицький. У Відні виходив від 1903 року перший український пресовий орган, призначений для інформації чужинного світу, “Ruthenische Revue”, пізніше перейменований на “Ukrainische Rundschau”. За першої світової війни, після російської окупації Галичини, до Відня тимчасово переселилися централі багатьох галицько-українських установ. Тут був і осідок організації політичних еміґрантів з Наддніпрянщини - Союзу Визволення України, що провів велетенську дипломатичну й пропаґандивну діяльність на користь самостійницької ідеї. Вже після падіння імперії Відень став на кілька років одним з головних центрів української еміґрації. Перебував у ньому на вигнанні уряд ЗОУНР, очолений Євгеном Петрушевичем, що мав за свій пресовий орган “Український прапор”; його певний час редаґував мій покійний батько, д-р Павло Лисяк. Одночасно появлялося кілька інших журналів і газет, що репрезентували різні відтінки у спектрумі української політичної думки, - від консервативних збірників “Хліборобської України” за редакцією Вячеслава Липинського (який у 1918 році був послом Української Держави при австрійському дворі), через демократичну “Волю” В. Діснячевського, аж до соціял-демократичної “Нової доби” Володимира Винниченка та соціялістично-революційного “Борітеся-поборете” Михайла Грушевського. Обидва останні корифеї власне тоді переживали фазу радянофільства.

У Відні народився Український вільний університет, що скоро перенісся до Праги, а сьогодні продовжує своє існування в Мюнхені Після 1923 року українська віденська колонія переважно розплив-лася. Але 1929 року тут же відбувся Конґрес українських націоналістів, що покликав до життя Організацію українських націоналістів. Як би не розцінювати значення ОУН, немає сумніву, що їй судилося відограти першорядну ролю в найновішій українській історії. За років другої світової війни, коли Відень опинився у складі гітлерівської Великонімеччини, українська колонія у Відні переходово знову поважно зросла. Тут була досить велика громада наших студентів. Я в той час був чинний у студентському русі і мав честь і приємність виступати з доповідями на терені “Січі”, що її тоді очолював мій приятель, Євген Пизюр. “Січ” - найстарше українське студентське товариство, засноване ще 1868 року, себто в ранній стадії галицького народовецтва. Зв’язки Драгоманова з керівниками “Січі”, зокрема з Остапом Терлецьким, мали великий вплив на формування радикальної течії в 1870-их роках і становлять важливий епізод в історії української новітньої суспільно-політичної думки. Існуванню “Січі”, як й інших форм українського громадського життя у Відні, поклала край окупація австрійської столиці радянською армією в 1945 році.

Все це належить до історії й чекає на дослідника, що зуміє це зібрати та закріпити для майбутніх поколінь. Єдине, що залишилося, це парафіяльна греко-католицька церква св. Варвари, заснована ще цісаревою Марією Терезією. Дивним-дивом ця найстарша українська установа у Відні виявилася й найбільш тривалою. Пригадую, коли я заходив до св. Варвари в 1943-44 роках, по неділях уся площа перед церквою була залита такою масою народу, що трудно було пропхатися. Тепер же знайшов я під церквою малу громадку людей, що молодші з-поміж них, як я міг переконатися, розмовляли між собою по-німецьки. Отже проблема асиміляції існує не тільки серед українців у США...

Ніхто не може сказати, чи Відневі ще колинебудь доведеться знов відограти якусь активну ролю в житті нашого народу. Але, без уваги на те, що принесе невідоме майбутнє, по “українському Відневі” минувшини залишилася одна дорогоцінна спадщина: матеріяли до нашої історії, що зберігаються в тутешніх бібліотеках і архівах.

За тих десять днів, що їх мені довелося попрацювати в Національній бібліотеці та бібліотеці Інституту східньоевропейської історії Віденського університету, я знайшов силу цінних і дуже рідкісних публікацій до історії Галичини в XIX стол., що за деякими з них я полював безуспішно в Америці роками. Один українсько-американський історик молодшого покоління, Тарас Гунчак{95}, написав свою дисертацію на основі віденських джерел. Житель Відня, о. Теофіл Горникевич{96} від довшого часу веде розшуки в австрійському Державному архіві за документами, що стосуються новітньої історії України, зокрема до австрійської політики супроти України в періоді 1914-18; ця праця виконується з доручення Східньоевропейського дослідного інституту ім. В. Липинського в Філядельфії. Видання цих матеріялів розраховане на кілька томів{97}, що перший з них має появитися найближчого часу.

В особі о. Горникевича я зустрів мого давнього гімназійного катехита з “Головної” у Львові. Я мав велику приємність побачити його не тільки в доброму здоров’ї, але й сповненого бадьорости й справжнього ентузіяста своєї важливої архівно-історичної праці, що про неї він мені ласкаво уділив інформації. На історичному конгресі був ще один колишній учень о. Горникевича, д-р Теодор Мацьків{98} з Акронського університету (Огайо). Отець Горникевич прийняв нас обох надзвичайно щиро й тепло. Для нього ми ще “молоді люди, для яких світ стоїть отвором”! - На вечері, що її українська віденська колонія уладила для учасників конґресу, зустрів я ще одного учителя з львівських гімназійних часів, д-ра Олександра Тисовського{99}. Наша громадськість знає і поважає д-ра Тисовського як основоположника Пласту, молодіжного руху, що записаний в українську історію міжвоєнного періоду в Галичині та на Закарпатті і продовжує свою виховну діяльність серед сучасної діяспорійної української молоді.

Але особливо я бажав відвідати п. Андрія Жука{100}, ветерана української політики та публіцистики, що його високоцінні мемуарно-історичні студії друкувалися й у “Сучасності”. Андрій Жук від 1900 року був членом Революційної української партії (РУТІ), згодом УСДРП, а за роки першої світової війни був одним з керівників Союзу Визволення України. Пан Жук знав обох моїх батьків та чимало моїх приятелів і товаришів, між нами було певне листування, але я ще не мав нагоди зустрічати його особисто. Він прийняв мене сердечно, як старого знайомого. Говорячи з ним, я відчував, що немов доторкаюся моїми руками до живого пульсу традиції. Який колосальний шлях боротьби та страждань пройшов наш народ від 1900 року! Андрій Жук