Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
РЕФЛЕКСІЇ ПРО ВІДЕНЬ
Публіка, що дізнається про наукові конґреси з пресових повідомлень, може думати, що учасники тільки й роблять, що від ранку до ночі побожно сидять на сесіях та слухають мудрі доповіді. Але такий погляд дуже далекий від дійсности. Для самих учасників інтерес такого влаштування далеко не вичерпується його офіційними діяннями. Найцікавіше часто те, що робиться за кулісами, наприклад, різні особисті зустрічі А далі подорож на конгрес дає нагоду сполучити корисне з приємним, себто фахові справи з туризмом.
Подорож до Відня мала для мене особливу привабливість. Польсько-українська війна 1918-19 років загнала моїх батьків до Відня, і таким чином мені судилося прийти на світ у цьому місті. З раннього дитинства в мене не залишилося з Відня ніяких спогадів, і я познайомився з ним щойно за років другої світової війни. Я ніколи не жив у ньому постійно, але кілька разів наїздив до нього з Берліну і Праги. Востаннє був у ньому 1944 року. Дивне почуття - після більше ніж двадцяти років вертатися до міста, яке не можу назвати ані зовсім чужим, ані зовсім своїм і рідним. Я конфронтував образи, що залишилися в пам’яті, з теперішніми враженнями. Не раз, ідучи якоюсь вулицею, я раптом почував: “Я тут уже раз був, а ось за цим найближчим закрутом повинна стояти така то будівля”. Такі почуття людина має інколи у сні, коли марить, що блукає таємничим містом, яке рівночасно й чуже й немов знайоме.
Відень порівняно мало потерпів від війни. Його центральна частина та історичні будівлі дбайливо відреставровані та красуються в повному сяйві. Де приманка для туристів, що їх тут цілі хмари. Раз-у-раз чути всякі чужі мови - французьку, англійську, італійську, шведську й ще бозна які. Елеґантні крамниці в центральних районах теж переважно розраховані на туристів. Щоб побачити Відень самих віденців, треба піти до дальших кварталів. І тут ми зустрічаємо зовсім інакшу картину: тихі вулиці, кам’яниці старосвітського вигляду та доволі задрипані, дрібноміщанська публіка, що вечорами заповнює ресторанчики та мирно гомонить за кухлем пива. Враження певної відсталости та провінційности, що контрастують не тільки з Америкою, але також з могутнім темпом новітньої економіки й техніки, що на кожному кроці відчутний у Західній Німеччині. Про Відень можна сказати, що він законсервувався на рівні XIX століття і, мабуть, мало змінився від 1914 року. Але те, що не рухається вперед, залишається позаду, відстає від ритму життя.
Одного дня, коли я оглядав колишню цісарську резиденцію, Гофбурґ, мені раптом пригадався Палац дожів. Паралеля між Венецією й Віднем з тої миті вже не сходила мені з тямки. Венеція теж була колись столицею імперії. Зі стін музеїв дивляться портрети патриціїв у чорних оксамитах і ще стоять пишні церкви й горді палаци, що їх вони будували. Але це вже тільки мумія тієї Венеції, що записана на сторінках світової історії. Від падіння Австрійської імперії ще не минуло п’ятдесят років. Ще живуть люди, що знають її з особистого досвіду. Але як змінився світ за це півстоліття! Австро-Угорська монархія відійшла в минуле, що здається вже страшенно далеким. А те, що залишилося, - це сучасна Австрійська республіка, другорядна держава, що її дрібне, майже “неісторичне” буття дивно контрастує з монументальними пам’ятками великої минувшини.
Організатори Історичного конґресу подбали про різноманітну програму екскурсій і розваг. Не вистачало часу, щоб усе де належно використати. От, наприклад, картинна ґалерія Мистецько-історичного музею. Я заходив туди тричі, раз з конґресовою екскурсією і двічі сам, але для вивчення тих скарбів треба б місяці. Дюрери, Гольбайни, Тіціяни, Рубенси, Рембрандта тягнуться майже безконечною чергою. Велика збірка портретів Веляскеза, - результат династичних зв’язків між Австрією й Еспанією, - що вражають своїм непідкупним реалізмом. Ось унікальна, найбільша в світі, збірка картин Бройґеля: яка буйна вітальність, любов до побутового деталю, нахил до сатири і ґротеску - у сполуці з дидактизмом мораліста та візіонерством містика. Але картина, що справила на мене найбільше враження й що до неї я повертався причарований - це “Сусанна в купелі” Тінторетто. Коли я пишу ці рядки, передо мною лежить репродукція, але вона не віддає магічної краси оригіналу; варто було б поїхати до Відня тільки для того, щоб ще раз побачити “Сусанну”: перлову білість тіла, що цвіте на тлі присмеркового саду та холодно-зеленкуватого плеса басейну.
Одна з найбільших туристичних атракцій Відня - знаменита “Естонська школа кінної їзди”. Де, очевидно, теж релікт старої монархії. У XVI столітті еспанський король (звідси назва) подарував своєму кузенові, римсько-німецькому цісареві, табун добірних мавританських коней. Від них у прямій лінії, без жодної домішки, білі жеребці - “Ліппіцанер”, що творять еспанську школу. Видовище справді надзвичайне: ґраціозний кінський балет, під звуки клясичної музики Гайдна, Моцарта, Боккеріні, на тлі осяйнобілої, монументальної архітектури манежу. Захоплення публіки було загальне. Я кинув оком по сусідах. Праворуч стояв пакістанський джентлмен: вродливий орієнтал з орлиним носом, бородою й тюрбаном; таких типів можна бачити на перських мініятюрах. Міна свідчила про знавця та любителя коней. Але просто релігійна екстаза вимальовувалася на обличчі моєї сусідки з другого боку, англійської дівчинки-підлітка. Я згадав мою доню{94}: вона пристрасна вершниця й коли дізналася, що я поїду до Відня, наказала мені неодмінно подивитися на “Ліппіцанер”. Буде що їй розказувати!
У рамах мистецьких імпрез, пов’язаних з конґресом, відбулася спеціяльна вистава “Дон Джованні” у Державній опері. Для вірного поклонника Моцарта це нагода, що з неї не можна було не скористати. Через недогляд я помилився щодо години початку вистави і втратив частину першого акту. Але досада скоро проминула, коли я пірнув у сріблисту течію “Дон Джованні”. Віденська сцена для Моцарта його рідний ґрунт. Може, тому слухалося так, ніби вперше Але це таємниця Моцарта: твір, що, здавалося б, добре знайомий, за кожним разом викликає почуття несподіваности; чудо, яке ніколи не може стати рутиною. Вертаючися поночі до готелю, я думав про три міста, що з ними було зв’язане життя Моцарта: Зальцбурґ, Прага й Відень. Усі три дорогі мені.
Кілька кроків від оперного театру міститься “Кафе Моцарт”. Там провів я одного передполудня три найщасливіші години за все моє перебування у Відні.
