Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
Стокгольмський і віденський конґреси ілюструють дві тактики комунізму в інтелектуальних зв’язках з Заходом. Виступи підкомуністичних істориків у Стокгольмі спершу викликали збентеження західніх учасників: як дискутувати з грамофонними платівками? Але коли історики з демократичних країн почали реагувати на комуністичні провокації, вони влучними пострілами легко трощили різні видумки й перекручення своїх опонентів. (Досі пригадую викривлене люттю обличчя мадам Нечкіної{87}, яку вивели з рівноваги критичні зауваги одного українського історика з США про Леніна). При цьому зовсім не шкодило, що дискусійні промови західніх учених не були заздалегідь між собою узгіднені Навпаки, це вносило в їхні промови свіжість і різноманітність, що корисно контрастували з занудливою монотонністю комуністичних виступів.
Зате у Відні, як уже загадано, делеґати країн комуністичного бльоку дотримувалися тактики “мирного співіснування і дружби”. Ми були свідками того, як сателітні й радянські історики, використовуючи рідкісну для них нагоду, просто розкошували від особистих зустрічей і розмов з західніми колеґами, а також від самої “буржуазної” атмосфери прекрасного Відня. Вони нагадували людей, що з затхлої хати вирвалися надвір і немов трохи сп’яніли від свіжого повітря. Всякі духові контакти з зовнішнім світом спричиняються до поглиблення процесу “ідеологічної ерозії”, що від смерти Сталіна підточує монолітність комуністичного табору.
ЗАСІДАННЯ СЛОВ’ЯНСЬКОЇ КОМІСІЇ
У нашій пресі завівся поганий звичай, що дописувачі, які інформують громадськість про наукові з’їзди і конґреси, використовують це передусім для того, щоб голосно трубити про свої (часто уявні) “подвиги” і “тріюмфи”. Боюся, щоб і я не пішов цією стежкою. Я хотів би подати інформації про деякі сесії віденського історичного конґресу. Але ці дві сесії, що про них у мене збереглися записки, власне ті, що в них мені самому довелося виступати в дискусії. Прошу в читачів вибачення за цю нескромність.
У 1960 році слов’янська комісія засідала не під час самого історичного конґресу, але окремо перед ним. Де була спеціяльна кількаденна конференція, що відбувалася не у Стокгольмі, а в Уппсалі. Обстановка малого університетського міста, тихого й порожнього під час літніх ферій, надавала слов’янській конференції своєрідний тон. Нас усіх примістили в одному гуртожитку, і ми спільно харчувалися в студентській їдальні Це давало нагоду для особистих, дружніх контактів. Дні, проведені в Уппсалі, належать до моїх найкращих спогадів з XI Міжнародного історичного конґресу. Згодом я чув, що з радянського боку внесено офіційний протест з того приводу, що програма конференції слов’янської комісії була укладена без порозуміння з радянською делеґацією.
Не знаю, чи це треба записати на рахунок цього радянського протесту, але діяльність слов’янської комісії виглядала в 1965 році дуже скромно в порівнянні з 1960 роком. Вона обмежувалася однією сесією, що засідала другого дня конгресу, 30 серпня 1965. Велику частину часу забрали організаційні справи. Вибрано нового голову слов’янської комісії, що ним став француз, професор Порталь. На його пропозицію вирішено відбути влітку 1967 в Парижі спеціяльну кількаденну конференцію слов’янської комісії.
Опісля прийшли на чергу дві доповіді, що стосувалися однієї теми: значення порівняльної методи в дослідженні історії слов’янських народів. Доповідачами були Оскар Галєцький, польський історик, що є громадянином США, та чех, Иосиф Мацурек. Галєцький і Мацурек - визначні учені з великим науковим доробком, але їхні доповіді викликали враження, що вони були приготовані з поспіхом; тексти не були надруковані й розповсюджені заздалегідь, як це мало місце з іншими доповідями XII історичного конґресу. Професор Галєцький дав приклад своїх небуденних лінґвістичних здібностей: він почав свою доповідь англійською мовою, згодом перейшов на німецьку, потім на французьку, щоб закінчити її знову по-англійськи. Всіма трьома мовами він володіє бездоганно, з ідіоматичними нюансами. Професор Мацурек промовляв у 1960 році поганенькою французькою мовою; цим разом він виступав по-німецьки; цією мовою він володіє краще, хоч теж з сильним чеським акцентом. Перед п’ятьма роками він патетично вигукував, що “вчення Маркса й Леніна - єдина правильна, єдина справді наукова метода історичного пізнання” і т. д. Тепер він промовляв у примирливому, “співіснувальному” дусі. Часи зміняються...
Ось резюме мого слова в дискусії{88}:
“Обидва наші доповідачі, панове Галєцький і Мацурек - визначні представники порівняльної методи, що з успіхом застосовували її у своїх працях. Маю на увазі книгу професора Галєцького “Границі й поділові лінії європейської історії” та книгу професора Мацурека “Історія східних слов’ян”. Праця п. Галєцького здобула собі славу клясичної. Зате доводиться жаліти, що згадана праця п. Мацурека не була перекладена на котрусь із світових мов і залишилася маловідомою. Вона інтересна головне тим, що це, якщо не помиляюся, єдине в усій науковій літературі паралельне й порівняльне дослідження історії трьох східньослов’янських народів, що їх автор розглядає рівнорядно, не підпорядковуючи ці три історичні процеси один одному. Цінна праця проф. Мацурека появилася ще до подій 1948 року в Чехо-Словаччині, і я не є певен, чи сам автор зі своїх сучасних позицій не відмовився б від неї.
Я гаряче схвалюю порівняльну методу. Але гадаю, що для того, щоб її застосування було справді плідне, треба тямити про одне: вона мусить служити ствердженню не лише тотожностей чи подібностей, але й різниць. Тільки якщо звертатимемо увагу на ці два аспекти рівночасно, зуміємо з’ясувати, що в кожному історичному явищі типове й універсальне, а що індивідуальне й неповторне.
Як високошкільний викладач в США, я стою перед практичною педагогічною проблемою{89}: як наблизити моїх американських студентів до зрозуміння східньоевропейського світу, що для них дуже далекий і “екзотичний”. Багато допомагає мені при цьому власне порівняльна метода.
Народи Східньої Европи можна групувати за певними категоріями Один принцип поділу є мовний: маємо справу з слов’янськими й неслов’янськими народами, при чому перші, своєю чергою, розподіляються на три основні вітки західніх, південних і східніх слов’ян. Другий принцип, що дозволяє диференціювати народи, є релігійний. У Східній Европі зустрічаємо народи візантійської та латинської традиції; крім цього, треба врахувати впливи протестантизму (напр., у Прибалтиці, Угорщині) та ісляму (Боснія, Албанія). Знаємо добре, що релігійна традиція у великій мірі визначає характер культури даної нації. Третій, надзвичайно важливий, хоч може часто недостатньо оцінюваний поділовий принцип, - це суспільна структура. З одного боку, бачимо народи, що їх основна суспільна традиція шляхетська, аристократична (поляки, угорці), а з другого - селянські, “плебейські” народи (напр., болгари, українці). Окреме місце посідають чехи, що єдині між
