Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
Якщо найбільшою провиною галицької національної демократії була недостатня відпорність на наступ націоналістичного тоталітаризму, то аналогічною провиною наддніпрянської революційної демократії була така ж сама мала відпорність на тоталітаризм комуністичний. Чейже цілі великі фракції соціялістів-революціонерів та соціял-демократів перейшли на т. зв. радянську плятформу. І не було випадком, що такі два типові представники української революційної демократії, як Михайло Грушевський і Володимир Винниченко - співтворці й чільні державні мужі УНР, - згодом так легко помирилися з комуністичною системою. Тут важливо зрозуміти мотиви цієї зміни віх. Причиною напевне не був брак патріотизму. Навпаки, Грушевський і Винниченко керувалися українським національним інтересом, як вони його розуміли. Але для них політична свобода, в західньому значенні слова, не була справою засадничою, яка не допускає компромісу. Не зважаючи на критичне ставлення до більшовицької національної політики в Україні, вони вважали радянську монопартійну й диктаторську систему за більше проґресивну, ніж т. зв. буржуазна демократія. Не треба додавати, що таке відступство від принципів свободи, подиктоване народницькими ілюзіями, не виправдало себе не тільки національно, але також з точки зору соціяльних інтересів народних мас.
Якщо повищі міркування правильні, то з них випливає наступний висновок: революційно-демократичний, народницький комплекс був слабким місцем старої наддніпрянської демократії. Цей комплекс треба перебороти, а не його культивувати. У протилежному випадку, існує небезпека, що український демократичний табір буде і в майбутньому піддатливий на лівацькі ухили, як це мало місце в періоді Визвольних Змагань.{103}
На цьому місці мусимо занятися проблемою революції й революційности. Про свою революційність заявляють і урдпівці і двійкарі. Останні, як відомо, ведуть свій рід від націоналістичного руху тридцятих років і збройного підпілля часу Другої світової війни. Отже середовище ОУНз має за собою справжнє революційне минуле. В даному випадку не має рішального значення, що ані УРДП, ані ОУНз, як зрештою всі інші сучасні наші еміґраційні партії (включно з бандерівцями), не ведуть під цю пору активної революційної діяльности. Нам ідеться про чіткість ідейних позицій українського демократичного табору.
Якщо ставити питання у принциповій площині, доводиться ствердити, що демократія і революція - поняття суперечні й несполучні Революція - це боротьба за владу й за політично-соціяльні зміни засобами насильства. Але для демократії притаманне, що вона обмежує застосування насильства. Демократію характеризує еволюціонізм, що виключає й революцію й контрреволюцію.
Це ствердження напевне зустрінеться з голосними протестами. Нам закричать: як можна говорити про мирну еволюцію, коли український народ закований у кайдани, коли український визвольний рух має до діла з таким безоглядним і жорстоким ворогом, як московський більшовизм? Чи ж історія не вчить, що національна незалежність здобувається кривавою боротьбою? І чи великі проґресивні перевороти у внутрішньому розвитку народів теж не здійснювалися революційним шляхом? Чи англійська, американська, французька демократії не були завойовані переможними революціями?
Ми свідомі вагомости цих арґументів і в великій мірі визнаємо їх слушність. Але ми мали на думці щось інше. Проблема складна, немов заплутаний клубок; щоб його розмотати, треба відділити поодинокі пасма.
Відрізняємо революцію, як засіб політичної боротьби в виняткових історичних ситуаціях, та революційність (може краще було б тут говорити про “революціонізм”), як тривалу суспільно-політичну настанову. Різниця між ними приблизно така сама, як між війною, яка згідно з дефініцією Клявзевіца є продовженням політики іншими засобами, та мілітаризмом, пануванням солдатески. Майже сто років тому Драгоманов ствердив, що демократ може виправдувати та активно підтримувати революційну боротьбу проти деспотії, яка не допускає мирної еволюції; але демократ не може бути прихильником насильства заради насильства, не може з нього робити норми суспільного життя. А власне це й чинять люди, що опановані містикою революції Джордж Вашинґтон та інші сподвижники американської революції були вільні від революційної одержимости, що її приклад дали їх молодші сучасники, французькі якобінці. Тоді коли перші створили конституційно-демократичну державу, побудовану на основах свободи і правопорядку, другі створили першу в новітній європейській історії тоталітарну диктатуру. Чи українські революціонери мають собі брати за зразок Вашинґтона чи Робесп’єра? Містика революції якобінського типу була психологічним дріжджам, на якому у нашому столітті виростали ліві і праві тоталітарні рухи й системи. Дією ж містикою годувалися українські тоталітарні течії, наш доморослий комунізм і оунівський націоналізм. Тому було б побажаним, що українські еміґраційні партії, що претендують на демократичність, - маємо на увазі УРДП і ОУНз, - перестали гратися революційними фразами. Ця гра не є така невинна, як багатьом може здаватися.
Говорячи про середовище ОУНз, його головним досягненням уважаємо, що вийшовши з націоналістичного руху 1930-их рр., воно зуміло перебороти в собі тоталітарну спадщину. Органічність і щирість цієї еволюції від тоталітаризму до демократії засвідчена довголітньою діяльністю цього угруповання. Обставина, що люди, які свій первісний політичний вишкіл дістали в школі донцовщини, зуміли перейти на демократичні позиції, скріпляє віру в життєздатність української демократії. Проте можна дивуватися з того, що двійкарі досі не відмовилися від назви “Організація Українських Націоналістів”. Це ім’я має певне окреслене звучання, неспівмісне з теперішнім демократичним характером середовища. Застереження викликає теж існування т. зв. Закордонного Представництва Української Головної Визвольної Ради (ЗП УГВР), яке служить своєрідною надбудовою чи прибудівкою ОУНз для виступів на зовнішньо-політичному терені. Пора було б покінчити з фіктивною делеґацією неіснуючого підпільного державного центру в Україні. Щодо корисної інформаційної діяльности, яку веде ЗП УГВР, то її можна б однаково добре провадити від імени якогось пресового бюро або науково-дослідної установи.
У зв’язку з ОУНз виринає одна проблема ширшого порядку. Яке повинно бути наше ставлення до недемократичних первнів в українській політичній традиції? Тут у першу чергу потрібна інтелектуальна чесність, готовість бачити речі такими, якими вони справді є. Але серед нашої громадськости панує протилежний нахил: замикати очі на небажані факти. І так заперечують існування комунізму, як української політичної течії. Комунізм, мовляв, виступає в історії України тільки як форма чужоземної, російської інтервенції й окупації, а українські комуністи — це просто аґенти Москви. Щодо нашого націоналізму, то він, мовляв, був тільки активним національно-визвольним рухом, який нічого не мав спільного з фашизмом чи гітлеризмом.
Всупереч цим самообманним теоріям настоюємо на тому, що міжвоєнна доба стояла в історії України, подібно як в історії більшости європейських народів, під знаком кризи демократії та гегемонії лівих і правих тоталітарних течій. Незалежно від того, чи це нам подобається, чи ні, ми не можемо з української історії виключити ані комунізму, ані тоталітарного націоналізму. Євген Коновалець, з одного боку, та Микола Скрипник, з другого, були визначними українськими політичними діячами свого
