Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
Регіональні партії мали в минулому своє виправдання в тому історичному факті, що український народ жив поділений між різні держави Але вже довше як тридцять років наш народ на рідних землях об’єднаний. В тяжких умовах совєтського режиму сформувався новий тип української людини, який між іншим виявив себе в дисидентському русі останнього десятиріччя. Не тільки Галичина й інші західньоукраїнські території втратили свою колишню відрубність, але також - на що менше звертають увагу - Наддніпрянщина зазнала глибоких змін під впливом нашого Заходу. Через це нестійне твердження деяких урдпівських публіцистів, що їх середовище, мовляв, репрезентує “основні українські землі”. Бо ці землі вже не є такими, якими вони були до 1939 року. А втім і на еміґрації відбувся процес інтеграції українців, що походять з різних частин нашої спільної батьківщини. Наша найважливіша сьогоднішня внутрішня диференціяція не проходить по лінії Схід-Захід, але радше по світоглядовій лінії, яка відділяє тоталітаристів і демократів.
Отже наявність у нашому житті партій регіонального характеру становить кричучий анахронізм, що з ним пора покінчити. Можна сподіватися, що майбутня нова політична формація, що постане з об’єднання УНДО, ОУНз і УРДП, буде першою дійсно всеукраїнською, соборною.
Анахронічний реґіоналізм притаманний усім трьом згаданим угрупованням. Крім цього, кожне з них має свої специфічні слабості й недоліки, що вимагають критичного розгляду. При цьому хочемо звернути увагу на моменти структурного й ідеологічного порядку, а не на поодинокі конкретні дії, ані тим більше на справи персонального порядку.
Характеристичною рисою УНДО була нерозробленість його програми, брак чіткої політичної плятформи. Це твердження витікало з того, що УНДО було партією “органічної праці”, а його провід переплітався з керівництвом майже всіх українських культурно-просвітніх, професійних, господарських і інших суспільних установ і організацій в Галичині. Відсутність ідеологічного доктринерства та співіснування в рамках одної партії цілого вахляра поглядів можна б уважати за явище позитивне, якби в парі з цим не йшло недооцінювання думки взагалі і брак ширших інтелектуальних горизонтів. Ундівський прагматизм на ділі вироджувався у грубий емпіризм. Це доводять такі факти, як те, що УНДО (і його попередники, УНДП і Трудова партія) десятками років не спромоглося на теоретичний орган, не видавало серйозної політичної літератури (не рахуючи кількох принагідних брошур), не переводило дискусій і дослідів над засадничими проблемами нашого життя, не притягало до співпраці науковців.
Проте найбільшою історичною провиною галицького націонал-демократичного табору було те, що в 1930-их рр. він не дав відсічі наступові тоталітарної ідеології. Тодішнє молоде покоління, якому ундівське середовище не вміло дати ідейного керівництва, обрало за володаря своїх дум Донцова. Діячі УНДО не добачували духового спустошення, що його несла з собою донцовщина. А втім вони самі на той час уже встигли розгубити більшу частину свого демократичного ідейного баґажу; вони (за винятком одиниць) недоцінювали принципи демократичного правопорядку, людських і громадянських вольностей та раціональної мислі. Можна сказати без перебільшення, що ще до вибуху Другої світової війни західньоукраїнська національна демократія ідейно й морально капітулювала перед тоталітарним націоналізмом. Не було випадком, що трохи згодом колишні ундівці постачали основний континґент поплентачів і вислужників бандерівщини. Пам’ятаючи про минулі досягнення й заслуги галицького націонал-демократичного табору, не можемо теж забувати про його ідейне звиродніння за міжвоєнної доби. Наслідки цього тяжать на нашій політичній дійсності на еміґрації досьогодні.
Переходячи до розгляду УРДП, слід зупинитися на визначенні “революційно-демократична партія”, що входить до її назви Це поняття має окреслене значення в історії східньоевропейської, російської й української, політичної думки. В Росії революційними демократами були Герцен, Бакунін, Чернишевський, Михайловський та інші радикальні публіцисти, що створили ідеологію народництва, яка згодом вилилася в відомий терористичний рух 1870-их рр. Цю традицію продовжувала на початку цього століття Партія соціялістів-революціонерів. Народницька ідеологія мала теж глибокий вплив на формування російської соціял-демократії, не зважаючи на те, що соціял-демократи, як марксисти, принципово відкидали народництво. В широкому значенні слова, соціял-демократи становили частину революційно-демократичної течії Російських революційних демократів і народників характеризувало те, що, борючися проти царського самодержавства, вони рівночасно ставилися неґативно до західньої ліберальної демократії, конституціоналізму й парляментаризму. На їх погляд, встановлення конституційно-парляментарного режиму в Росії вийшло б на користь тільки панівним клясам, а не народним масам. Вони твердили, що “мужикові потрібна не конституція, але земля і воля”. Капіталізм вони вважали за велике зло, вірили у природжені соціялістичні інстинкти російського народу та бажали, щоб Росія у своєму суспільному розвитку обминула буржуазно-капіталістичну стадію. В питаннях політичної тактики вони схилялися або до стихійних бунтів, або до індивідуального терору. Нема сумніву, що ця сильна серед російської інтеліґенції революційно-демократична традиція підготовила ґрунт для перемоги більшовизму. Наслідки відомі: російський народ (а разом з ним і інші народи, підвладні Москві) дійсно залишилися без “буржуазної” конституції, але також без землі і волі.
Яке це має відношення до української дійсности? Треба сказати відкрито, що українська революційна демократія не далеко відбігла від російської. Не вільно забувати, що (за винятком Галичини) дореволюційне українське суспільство формувалося в умовинах російської самодержавної системи, українська інтеліґенція була вихована в російській школі й на російській літературі. Навіть модні західні течії, напр. марксизм, приходили на Україну не безпосередньо, але переважно через російські канали Найсильнішою нашою партією в 1917 році була Українська Партія Соціялістів-Революціонерів, що була прямим рефлексом російських соціялістів-революціонерів. Щоправда українська революційна демократія мала в порівнянні з російською деякі особливості, зокрема щодо національного питання. Вона була теж мабуть трохи більше поміркована й дещо менше утопійна. Але й українські революційні демократи обожали “народ” (в значенні простолюддя), захоплювалися соціялізмом, плекали революційну романтику та ставилися з недовір’ям до конституціоналізму й парляментаризму західнього типу.
Осмілююся твердити, що якщо не встоялася відроджена в 1917 році українська державність, то однією з головних причин цієї нашої національної трагедії було те, що творці й керманичі держави були не просто демократами, але “революційними демократами”. Ця їхня настанова, - яка виразилася вже в самій назві: Українська Народна Республіка, - не дала їм зрозуміння й уміння, як у країні захистити демократичний державний правопорядок. УНР почала від доктринерських соціяльних експериментів,
