Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
РОЗМОВА З ПРОФЕСОРОМ ДУБИНОЮ
Хочу розповісти про мою зустріч з проф. Кузьмою Кіндратовичем Дубиною{91}, директором Інституту історії АН УРСР, який був членом радянської делеґації. У мене склалося таке враження, що в особі проф. Дубини маємо справу не з “чистим”, “кабінетним” ученим, а з “науковцем-політиком”. Це тип, зрештою, добре знайомий з американського академічного світу. У США водиться так, що різні дослідчі інститути, наукові фундації тощо звичайно очолюють люди, що -хоч і не можна про них сказати, щоб вони були чужі науковій праці, - все таки в першу чергу практичні діячі та організатори (“менеджери”); вони рівночасно часто служать як дорадники-експерти при державних установах та виконують ролю зв’язкових між політичними та академічними середовищами. Беручи до уваги, що позиція офіційного шефа історичної науки в УРСР має політичне значення, не можна дивуватися, що на цю посаду висунено людину власне з такими прикметами.
У розмові проф. Дубина кілька разів згадував про свою участь у комуністичному партизанському русі на Україні під німецькою окупацією. Це, очевидно, були роки його героїчної молодости, що до них він і тепер залюбки повертається в думках, не без почуття заслуженої гордости. Можна здогадуватися, що його участь у партизанському русі послужила основою його пізнішої кар’єри. Як відомо, Хрущов, що керував комуністичним підпіллям на Україні за німецької окупації, згодом протегував його учасникам. Партизанське минуле визначило й напрям наукових зацікавлень проф. Дубини. Його єдина книжкова публікація (до речі, російською мовою) стосується історії протигітлерівського руху опору на Україні. На цю тему були в нього й статті в “Українському історичному журналі”. Своєю науковою спеціяльністю Дубина називає “історію України радянського періоду”.
Про інтелектуальні кваліфікації К. К. Дубини, - його освіту й начитаність, - не можу сказати нічого, крім одного: він не володіє жодною західньою мовою. Це саме було й з учасником Стокгольмського конгресу 1960 року, проф. В. Голобуцьким{92}. Можна думати, що маємо тут справу не з відокремленими явищами, але з “нормальною” для сучасної української підрадянської інтеліґенції справою. Російські історики, як правило, промовляли в Стокгольмі й Відні однією з трьох великих західніх мов; зате “націонали” - Голобуцькі, Дубини, Гуссейнови - виступали мовою “старшого брата”.
Я, очевидно, не збираюся твердити, що хтось заборонив би нашим Голобуцьким і Дубинам вивчати світові мови, коли б вони самі цього бажали. Важливе тут щось інше: в Радянській Україні можливо добитися визначного становища в академічній ієрархії без того, щоб знання світових мов було для людини практичною конечністю. Отже маємо тут справу з суспільством, яке навіть у своїй інтелектуальній верстві ізольоване від зовнішнього світу. Закордонні подорожі, особисті зустрічі й контакти з чужоземцями, а навіть користування чужомовною літературою й досі не стали для українського підрадянського науковця щоденним хлібом. Чи треба кращого доказу тієї жахливої провінційности, що на неї засуджене українське культурне життя в УРСР? - Але я відбігаю від основної теми.
Коли розмова сходила на сучасний стан культурного життя в УРСР, К. К. Дубина, як і можна було сподіватися, виступав у ролі льояльного оборонця системи. Його міркування можна б підсумувати так: “На Україні все гаразд, все розвивається нормально, а якщо навіть є окремі недоліки, то партія і уряд роблять потрібні заходи, щоб їх подолати”. З помітним і, гадаю, щирим вдоволенням він вказував на такі досягнення, як, наприклад, перетворення “Українського історичного журнала” з двомісячника на місячник. Згадував про інші публікації, які вже здійснені або щойно готуються.
При цьому проф. Дубина виявив себе як досвідчений дискутант, що зручно відбивав висунені закиди. Коли йому був поставлений запит, чому Радянська Україна не представлена на Міжнародному історичному конгресі, - як і взагалі на міжнародних наукових конгресах, - власною делегацією, його відповідь звучала: “А знаєте, в нас про це думають”. - Добре, що хоч “думають”! - Один із співрозмовців піддав суворій критиці київський “Український історичний журнал”, вказуючи на низький рівень більшости надрукованих у ньому статтей, на сіризну та безликість їхнього тону і стилю, на брак дозрілої наукової методи, на їхню тематику, що часто радше пропаґандистська, ніж історична. Репліка проф. Дубини була несподівана: “Але визнайте самі, що ваш “Український історик” не кращий”. - Відповідь дійсно роззброююча, бо обставини не дозволяли на те, щоб роз’яснити, чому ці два історичні періодики, київський та еміґраційний, такі неспівмірні, що їх навіть трудно порівнювати.
Цитована репліка К. К. Дубини спонукає до двох коментарів. Поперше, вона свідчить про те, що на Україні цікавляться та уважно слідкують за культурною працею еміґрації. Подруге, це доводить, що ми можемо здобути пошану наших крайових земляків і колеґ тільки високоякісними творами. Публікації, що відповідають цим вимогам, знаходять відгомін серед кіл радянських працівників культури; вони побуджують їхню думку та примушують їх (хоч ніхто з них, звичайно, у цьому не признається голосно) рівнятися на досягнення еміґрації. Зате халтурні речі, з цієї точки погляду, зайво витрачений час, енергія і гроші. У мене є один знайомий, що любить казати: “Я занадто убогий, щоб могти дозволити собі на тандиту; тому купую тільки солідні, доброякісні вироби”. Про це розумне правило мусить пам’ятати українська еміґрація, якщо нам залежить на тому, щоб підтримувати творчий діялог з радянською інтеліґенцією.{93}
На закінчення я хотів ще сказати кілька слів про загальне враження, що його справив на мене К. К. Дубина. Очевидно, враження, що базується на короткій принагідній зустрічі, може бути менше чи більше ілюзорне. Але, мабуть, не буде помилки в наступному: це людина з чималим практичним розумом та життєвим досвідом. Не було помітно в ньому ані заляканости й розгублености, ані чванькуватости й грубіянства, що творять звичайні атрибути радянських людей в контактах з зовнішнім світом. Подобалися мені його стриманість, невимушеність та легка
