Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
Але тут слід запитатися: чому наш реакційний і забарвлений тоталітаризмом естаблішмент не зустрічав послідовної протидії з боку демократичних кіл української еміґрації? Торкаємося проблеми ключевого значення. Ми вчинили б кривду нашій еміґраційній громадськості, коли б сказали, що серед неї не було й нема демократичних елементів. Але доводиться з жалем і соромом ствердити, що продовж минулого тридцятиріччя вони виявили себе малоактивними й що вони не зуміли дати належної відсічі доморослим тоталітаристам. Гегемонія останніх, - що тяжить на нас, мов прокляття, - в великій мірі результат пасивности їхніх противників. Хто не бореться зі злом, за нього якоюсь мірою відповідає. Це дає підстави до того, щоб українську демократію уважати співвідповідальною за сучасну кризу нашого політикуму.
Українські демократичні сили розпорошені. Замість одного й сильного (наскільки це можливе в еміґраційних умовинах) демократичного табору маємо кілька угруповань, що жодне з них не набуло такого авторитету, щоб охопити ширші кола позапартійного демократичного громадянства. Причини цього стану треба мабуть шукати в подіях перших післявоєнних років, коли маса нової української еміґрації ще скупчувалася в таборах скитальців у Західній Німеччині. Наші тодішні демократичні лідери (маю на увазі покійних Ісаака Мазепу, Степана Барана, Михайла Ветухова і ін.) спрямували свої зусилля на реорганізацію екзильного Державного Центру Української Народної Республіки, а зате занедбали справу розбудови демократичної політичної формації. Цим допущено помилку щодо черговости пріоритетів. Бо тільки авторитетна демократична політична організація могла б дати надійні підвалини екзильному Державному Центрові Без цих підвалин Державний Центр мусив залишитися хирлявим тілом; його дальша жалюгідна історія достатньо відома й нема потреби над цим зупинятися.
Цього занедбання, зробленого в початковому післявоєнному періоді, вже не вдалося направити пізніше, коли маси нової еміґрації розсипалися по великих просторах Сполучених Штатів, Канади й інших країн. У тому ж часі померла низка визначних демократичних діячів старшого покоління, які в минулому були співтворцями нашої державности 1917-20 рр. Вони відійшли, не залишивши наслідників. Помстилася обставина, що в 1930-их рр. націоналістичний рух захопив на західньо-українських землях майже ціле тодішнє молоде покоління, позбавляючи демократичний сектор доросту провідників. Тоталітарний табір був у кращому становищі ОУН(б) зуміла перекинути до країн поселення готові кадри партійного апарату. До того ж діячі цього середовища були віком порівняно молодші. Свою початкову перевагу бандерівці ужили на те, щоб проникнути до суспільних установ, створених старою еміґрацією, і в них окопатися. З ними вступили в спілку “союзові” дільці, що по суті були байдужі до будь-якої української політичної проблематики й що їм ішлося головно про бизнес. Так і постав українсько-американський естаблішмент, із своїми відповідниками в інших країнах, що силою інерції тримається при “владі” до нинішнього дня.
Із сказаного насовується наступний висновок. Якщо відсутність об’єднаної демократичної організації є найбільшою хибою нашого життя, то створення такої організації є його найбільш пекучою потребою. Багато ознак вказує на те, що для цього вже назріли передумовини. На еміґрації виросло нове покоління, що мислить по-демократичному і для якого тоталітарний націоналізм так само несприйнятний, як і тоталітаризм комуністичний. Запроектована нова політична формація, що має постати на базі трьох існуючих демократичних угруповань, подає надію на вихід із дотеперішнього сліпого кута.
II. НА ШЛЯХУ ДО НОВОЇ ДЕМОКРАТИЧНОЇ СИНТЕЗИ
Тепер мусимо зупинитися на важливому питанні: які надбання може кожна зі згаданих трьох партій, УНДО, ОУНз та УРДП, передати до спільної скарбниці майбутньої нової політичної формації? І навпаки: котрі первні в їх минулому досвіді вимагають ревізії?
Між українськими еміґраційними угрупованнями УНДО сьогодні найслабше, але рівночасно те, за яким стоїть найдовша традиція близько стотридцятирічної давности. Галицький національно-демократичний табір сягає своїм корінням Головної Руської Ради, що постала під час “Весни народів” 1848 року, та народовецького руху шістдесятих-вісімдесятих років минулого століття. Згодом у 1890-их рр. цей рух оформився в Українську Національно-Демократичну Партію, що очолювала наше політичне життя в Галичині й на Буковині аж до розпаду Австро-Угорської монархії. Ця ж партія, під зміненою назвою Трудової партії, відігравала провідну ролю за часів нашої державности в Західньо-Українській Народній Республіці, чи пак, після об’єднання з наддніпрянською УНР, в Західній Області Української Народньої Республіки (ЗОУНР). Реорганізована в 1920-их рр., отже вже в умовах польської окупації, в Українське Національно-Демократичне Об’єднання, вона продовжувала діяти як головна українська леґальна партія на Західніх Землях аж до вибуху Другої світової війни. Народжена в умовах австрійського конституціоналізму, наша галицька націонал-демократія по суті єдина українська партія, що має тривалу традицію парляментарної політики, себто нормальної політичної діяльности в західньому розумінні цього поняття.
УРДП виникла вже після останньої війни на еміґрації. Ця партія гуртує виходців із Центрально-Східніх земель і її члени вважають себе носіями традиції “Розстріляного Відродження”, себто національно-політичних і культурних визвольних процесів на Радянській Україні в 1920-их рр., згодом затоптаних сталінським терором.
Середовище ОУНз, зване популярно “двійкарями”, репрезентує той відлам єдиного націоналістичного руху, що відмовився від тоталітарної ідеології й перейшов на демократичні позиції. Свій початок ведуть двійкарі від ревізіоністичної течії, що позначилася в українському націоналістичному підпіллі під час кінцевого періоду Другої світової війни й безпосередньо після неї.
Сукупність цих трьох традицій, - старого галицького парляментаризму, наддніпрянського Розстріляного Відродження та елементів у націоналістичному підпіллі й рухові збройного опору під час останньої війни, що тяжіли до демократії, - це те найцінніше, що сучасна українська діяспора має у своєму політичному досвіді. Тепер ідеться про те, щоб ці три традиції злити в одну органічну цілість, яка могла б послужити як база для дальших змагань, спрямованих у майбутнє. Для цього необхідна критична перевірка деяких рис у традиційному доробку кожної з вищезгаданих груп.
У першу чергу треба звернути увагу на одну слабість, що її поділяють три названі партії. Жодна з них не є справді всеукраїнською, але всі мають регіональний характер УНДО і ОУНз західньоукраїнський, переважно галицький, а УРДП східньоукраїнський. На конто досягнень двійкарів слід записати, що з усіх наших угруповань на еміґрації мабуть вони виявили найбільшу чуйність щодо радянської проблематики. Проте це не міняє того факту, що й за своєю політичною генеалогією й за своїм персональним складом це середовище таки залишається західняцьким.
У цьому контексті варто зупинитися на УРДП. Наші люди, що походили з
