Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
Уявім собі мапу Східньої Европи, що на неї нанесено різними кольорами оті поділові лінії. Важливе тут передусім спостереження, що ці лінії не покриваються. Якийсь народ за одним критерієм (наприклад, релігійним) має одну групу “родичів”, але за іншим - іншу. Поляки й чехи мовно близько споріднені, але глибоко відрізняються традиційною суспільною структурою; зате поляки й угорці, що говорять тотально відмінними мовами, мають дуже подібні, саме - шляхетські суспільні традиції. Серби й хорвати мають одну мову, але вони здиференційовані релігійно-культурними традиціями та турецькою політичною спадщиною в одному випадку й габсбурзькою - у другому.
Вважаю, що таке застосування порівняльної методи дозволяє точно визначити місце кожного східньоевропейського народу в загальному історичному процесі.
В попередній дискусії було кілька разів згадано про панславізм. Існування слов’янської лінгвістичної сім’ї - безперечний факт. Але було б помилкою перебільшувати значення мовної споріднености. Індивідуальність нації визначається не тільки її мовою, але й рядом інших, не менш важливих факторів. Не можна культурно-історичної типології базувати виключно на мові. Не заперечуючи ваги лінґвістичного критерія, мусимо бути свідомі велетенських відмінностей, які можуть існувати між різними слов’янськими народами, якщо прикласти до них інші критерії”.
ДИСКУСІЯ ПРО ФЕДЕРАЛІЗМ
Доповідь Роберта А. Канна “Федералізм і федеральна держава в історії” призначено на передостанній день конгресу, п’ятницю 3 вересня. Вона відбулася в рамках комісії методології й історіографії. Професор Канн з Ратґерського університету (США) відомий як автор монументального дослідження про національну проблему в Австро-Угорщині, п. н. “Багатонаціональна імперія”. Його доповідь була зосереджена на питаннях теорії федералізму й на розвиткові федералістичних доктрин, у меншій мірі на реальних виявах федералізму в історичній дійсності Канн підкреслював, що поняття федералізму далеко не однозначне та що під покришкою федералізму крилися не раз дуже відмінні й один до одного неподібні суспільно-політичні змісти. Приклад, що на нього він посилався найчастіше, -це американський федералізм. Він тільки побіжно згадав про проблему федералізму в СРСР, вказуючи при цьому на суперечність між широкими конституційними правами радянських союзних республік (до номінального права на сецесію включно) та монолітною структурою Комуністичної партії, що забезпечує фактичну єдність радянської держави.
Я б не казав, що доповідь Канна відзначалася великою оригінальністю думок. У дискусії виступило кілька істориків з східнього бльоку, що на всі лади вихваляли радянський федералізм, який, мовляв, забезпечив успішну розв’язку національного питання в СРСР. Коли черга прийшла на мене, я сказав наступне{90}:
“Яка генеза радянського федералізму? У старій Росії існували федералістичні течії, але вони були сильніші серед неросійських націй, ніж серед самих росіян. Зокрема українська політична думка XIX століття мала федералістичне забарвлення. Згадаймо про Кирило-Методіївське Братство, Костомарова, Драгоманова. Окремих прихильників федералізму можна знайти й серед росіян; до них, наприклад, належав Герцен. Але родовід більшовизму не має нічого спільного з тими групами у старій Росії, що сприяли федералізмові Більшовики, безперечно, продовжували традиції “якобінської” течії в історії російських революційних рухів. А російські “якобінці”, починаючи з Пестеля і Бєлінського, заперечували федералізм і обстоюва-ли унітарну, централізовану державу. Існує багато висловлень Леніна з-перед 1917 року, що в них він гостро поборює ідею федералізму.
Як же тоді пояснити, що нова радянська держава, що її основоположником був Ленін, прийняла федералістичні устроєві форми? Цю розв’язку накинули більшовикам обставини: вони хотіли зневтралізувати силу національних рухів неросійських народів колишньої царської імперії Радянські уряди України, Грузії, Латвії тощо створено на те, щоб їх протиставляти автентичним національним урядам країн, які в ході революції встигли відділитися від Росії. Якщо сьогодні існує Українська РСР, Грузинська і т. д., то тому, що перед ними існували самостійна Україна, Грузія і т. д.
Професор Канн вказав на деякі контрасти між американським і радянським федералізмом, але він не вичерпав цієї теми. Суть американського федералізму - принцип децентралізації влади. Територіяльна децентралізація доповнює функціональну - поділ влади на три автономні галузі: законодавчу, виконавчу й судівничу. У межах своєї конституційної компетенції, стейтовий уряд незалежний від федерального. Теперішній президент США, як відомо, належить до Демократичної партії. Але в стейті, що я є його мешканцем, Пенсільванії, під цю пору губернатор обраний з Республіканської партії. Чи можна собі щось подібне уявити в Радянському Союзі? Американська федералістнчна система не має нічого спільного з “національним питанням” в європейському значенні слова. Населення всіх стейтів творить одноцільну, хоч і зложену з різноманітних етнічних первнів, американську націю.
Радянські союзні республіки водночас і менше і більше, ніж стейти американської унії. Радянські республіки творять адміністративні одиниці Союзу, але вони не мають сфери компетенцій, що в ній вони можуть діяти незалежно від втручання всесоюзного центру в Москві. Навіть ті скромні права, що належать союзним республікам згідно з словами конституції, фактично знищуються всеохопним контролем монолітної Комуністичної партії. Тоталітарний режим самою своєю природою не допускає децентралізації влади. Отже, якщо дивитися на речі з цієї перспективи, радянський федералізм виявляється як конституційна фікція. Але такий погляд не був би зовсім правильний. Реальний зміст радянського федералізму - це багатонаціональний склад СРСР. Власне це я мав на увазі, коли стверджував, що радянські союзні республіки щось більше, ніж американські стейти. Бо радянські республіки, - хоч повністю підпорядковані контролеві Москви, - у принципі являють собою окремі національні держави. За менш чи більш фіктивними конституційними лаштунками криються живі нації, з їхніми власними традиціями, культурними індивідуальностями та політичними прямуваннями, які сьогодні приглушені, але не зникнули. Таким чином бачимо, що радянський федералізм виконує подвійну функцію: з одного боку, він служить конституційним оформленням панування Москви над неросійськими націями Союзу; з другого - сам факт існування окремих республік, що організовані за національними прикметами, стверджує відрубність неросійських народів, скріплює їхню самосвідомість, сприяє їхній кристалізації в модерні нації”.
Реакція публіки на мій виступ була мішана. Дехто оплескував, дехто виявляв своє невдоволення шарудінням ніг та вигуками. Повернувшися з подіюму на своє місце в залі, я тихцем запитав свого сусіду, одного польського історика, про його враження. Він відповів дипломатично: “Ви сказали, що думали”.
