Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Наслідком цього були небачені й жахливі затори, які з кінця 1950-х років щороку лише погіршувались. Вони виникали на передбачуваних маршрутах упродовж ключових артерій: на південно-західній трасі А303 з Лондона до Корнуолла; на Route Nationale 6 та 7 з Парижа до Середземноморського узбережжя; на Route Nationale 9 з Парижа до іспанського кордону (кількість французьких туристів в Іспанії зросла від кількох тисяч у 1955-му до 3 мільйонів у 1962 році, а через два роки — до 7 мільйонів; у франкістській Іспанії навіть досить вільно ходив французький франк, особливо після ревальвації за де Ґолля)[251]. Дедалі більше німецьких туристів, рухаючись середньовічним торговельним маршрутом на південь, їхали австрійським Тиролем та через Бреннерський перевал до Італії. Багато хто рухався далі до Югославії, що, як і Іспанія, у ті роки відчинила двері для іноземних туристів: їх і в 1963 році налічувалося вже 1,7 мільйона, а через десять років кількість мандрівників з-за кордону до цієї єдиної відкритої комуністичної країни в Європі (якій пощастило мати довге та дуже дешеве Адріатичне узбережжя) становила майже 6,3 мільйона щорічно.
Як вже було відзначено, масовий туризм може бути нечутливий до довкілля, але він має виразні переваги щодо масштабування. Відколи заможні мешканці Півночі почали стікатися до бідних у той час середземноморських країв, для будівельників, кухарів, офіціантів, покоївок, водіїв таксі, повій, носильників, обслуговувального персоналу аеропортів тощо почали створювати робочі місця. Уперше некваліфікована грецька, югославська, італійська й іспанська молодь могла знайти низькооплачувану сезонну роботу у своїй країні, а не їхати в її пошуках за кордон. Замість того щоб переїжджати на північ, де економіки розвивалися, тепер вони обслуговували ті самі економіки у своїх країнах.
Закордонні поїздки, здається, не розширювали світогляд: що популярніший був закордонний пункт призначення, то швидше він починав нагадувати — в усіх головних аспектах, окрім клімату, — місце походження туристів. Насправді успіх масового туризму в 1960-х роках і пізніше залежав насамперед від того, щоб створити для британців, німців, нідерландців, французів та інших новонавернених туристів якомога комфортніші умови в оточенні їхніх співвітчизників і відгородити їх від екзотичного, незнайомого й неочікуваного. Але вже сам факт регулярних (щорічних) мандрівок кудись далеко і новий спосіб туди дістатися — приватним автомобілем або чартерним перельотом — відчиняв для мільйонів раніше ізольованих чоловіків і жінок (й особливо їхніх дітей) вікно до значно більшого світу.
До 1960-х років головним джерелом інформації, думок і розваг, доступним для абсолютної більшості європейців, було радіо. Саме по радіо люди дізнавалися новини, і якщо спільна національна культура й існувала, то її значно більше створювало те, що люди чули, ніж те, що вони бачили або читали. У кожній європейській країні того часу радіо перебувало в державній власності (у Франції національна мережа радіомовлення припиняла трансляцію опівночі). Зазвичай радіостанції, передавачі та хвилі були ліцензовані й належали державі: показово, що ті нечисленні радіостанції, які мовили за межі державних кордонів, переважно були розташовані на островах чи кораблях, а в народі їх називали «піратами».
Радіоприймачі, популярні ще до війни, в 1960 році були практично в кожній оселі: станом на той рік у СРСР одне радіо припадало на кожні п’ять осіб; у Франції, Австрії та Швейцарії — одне на кожні чотири, у Скандинавії та Східній Німеччині — одне на кожні три. Власне, майже в кожному домі був радіоприймач[252]. Вигляд більшості домашніх радіоприймачів майже не відрізнявся від їхніх попередників міжвоєнних десятиліть — громіздких, неоковирних клапанних безпровідних приладів. Зазвичай такий мала кожна родина. Він стояв на чільному місці у вітальні чи кухні, тож коли родина збиралася разом, ніхто не мав вибору, слухати його чи ні. Навіть автомобільні радіо в цьому розумінні практично не відрізнялися — родина подорожувала разом, разом його слухала, а передачі обирали батьки. Отож безпровідне радіо було, по суті, консервативним засобом масової інформації — як за змістом, так і за тими суспільними моделями, які воно заохочувало й підтримувало.
Усе це змінили транзисторні радіоприймачі. Цей тип радіо в 1958 році все ще був рідкістю: наприклад, в усій Франції їх налічувалось лише 260 тисяч. Але через три роки, у 1961 році, французи вже мали 2,25 мільйона транзисторних радіо. У 1968 році дев’ять з десяти осіб у Франції мали радіо, до того ж дві третини з них були портативними. Підлітки вже не мусили сидіти в родинному колі і слухати новини та п’єси, створені за смаком дорослих і трансльовані впродовж «сімейних годин», зазвичай після вечері. Тепер вони мали свої власні передачі — «Привіт, друзі» на Французькому національному радіо, «Попвибір» на BBC тощо. Індивідуальні радіо дали поштовх створенню програм для різних аудиторій; а коли державні радіоканали адаптувалися до нових умов надто повільно, цим користалися «периферійні» радіостанції — «Радіо Люксембург», «Радіо Монте Карло», «Радіо Андорра», які мовили легально, але поза межами державних кордонів і за фінансової підтримки комерційної реклами.
Транзисторні радіо на батарейках були легкі й портативні, а тому добре відповідали добі підвищеної мобільності — їхнім природним середовищем ставали туристичні пляжі або громадські парки. Але радіо все ще було звуковим медіумом, що обмежувало його спроможність адаптуватися до доби, яка дедалі більше ставала візуальною. Для старших людей радіо залишалося головним джерелом інформації, новин і розваг. У комуністичних державах радіо також було єдиним, нехай і неповноцінним, джерелом доступу до новин і думок без цензури, зокрема «Радіо Вільна Європа», «Голос Америки» та насамперед «Всесвітня служба BBC». Але тепер молодь усюди слухала радіо передусім заради популярної музики. А задля всього іншого вони дивилися телевізор.
Послуги телебачення приходили до Європи повільно, а в деяких місцях з’явилися досить пізно. У Британії постійне мовлення розпочалося в 1940-х роках, і багато людей дивилося коронацію королеви Єлизавети в червні 1953 року наживо по телевізору. До 1958 року телевізійних ліцензій видавали більше, ніж радіоліцензій: ще до початку 1960-х у домашньому вжитку по всій країні було 10 мільйонів телевізорів. Натомість у Франції в червні 1953-го — лише 60 тисяч телевізорів
