Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

Однак у 1960-ті роки телевізори завоювали популярність майже скрізь — маленькі чорно-білі пристрої стали доступним і дедалі більш необхідним предметом домашнього інтер’єру навіть у найскромнішому помешканні. У 1970 році в Західній Європі в середньому один телевізор припадав на кожні чотири людини — більше, ніж у Великій Британії, але значно менше, ніж в Ірландії. У той час у деяких країнах — у Франції, Нідерландах, Ірландії, Італії (найбільшому виробнику телевізорів і холодильників у Європі) — родина радше мала телевізор, ніж телефон, хоча, якщо порівняти з пізнішими стандартами, вона дивилася його не дуже багато: три чверті дорослих італійців дивилися телевізор менше ніж тринадцять годин на тиждень. Дві третини східнонімецьких домогосподарств мали телевізор (тоді як холодильник мали менше половини); наступними йшли чехи, угорці й естонці (які могли дивитися фінське телебачення вже з 1954 року).

Телебачення мало неоднозначний вплив. Спершу тематика його передач була не надто інноваційною: державні телеканали стежили за тим, щоб політичний та моральний зміст програм і для дітей, і для дорослих суворо контролювався. Комерційне телебачення з’явилося в Британії в 1955 році, тоді як в інших країнах — значно пізніше, а в більшості європейських держав про приватні телеканали аж до 1970-х років навіть не йшлося. У перші десятиліття існування цього засобу масової інформації більшість телепередач були традиційними, нудними й надзвичайно повчальними, утверджуючи, а не підриваючи традиційні норми та цінності. Філіберто Ґуала, голова італійського RAI (Radio Audizioni Italiane — італійської національної мережі мовлення) з 1954–1956 років, вимагав від підлеглих, щоб їхні передачі «не підривали інституту сім’ї» та не зображували «поведінку, манери чи деталі, які могли б збудити основні інстинкти»[253].

Люди мали невеликий вибір — переважно один чи щонайбільше два канали, а працювали телевізійні служби лише по кілька годин удень і ввечері. Однак телебачення справді стало засобом суспільної революції. Воно зробило величезний внесок у те, щоб покласти край ізоляції та невігластву віддалених спільнот, забезпечуючи кожному той самий досвід і спільну візуальну культуру. Французьку, німецьку або нідерландську «ідентичність» тепер створювала не так початкова освіта чи народні звичаї, як уявлення про країну, що формувалося на основі картинок, які показувалися в кожній оселі. «Італійці», на краще чи на гірше, постали як нація радше завдяки спільному досвіду спортивного вболівання чи перегляду естрадних шоу на RAI, аніж завдяки столітньому існуванню спільного державного уряду.

Найголовнішим було те, що телебачення перенесло державну політику на домашнє вогнище. До доби телебачення політика в Парижі чи Бонні, Римі чи Лондоні була справою еліт, яку провадили далекі керманичі, відомі лише своїми безтілесними голосами по радіо, бездушними газетними світлинами або короткими стилізованими появами в шаблонних новинних хроніках, які показували в кінотеатрах перед початком фільму. Тепер, в інтервалі менше ніж двох десятиліть, політичні лідери мали стати телегенічними — здатними випромінювати авторитет і впевненість, водночас вдаючи легкість у спілкуванні нарівні і теплу обізнаність із масовою аудиторією. До такої гри більшість європейських політиків були готові значно гірше, ніж їхні американські колеги. Багато старших політиків зазнавали жалюгідних фіаско, коли виступали перед телевізійними камерами. Молодші та більш адаптивні до вимог нового часу претенденти отримували величезні переваги. Як пізніше зауважив британський політик-консерватор Едвард Гіт у мемуарах про медійний успіх свого головного конкурента, лідера Лейбористської партії Гарольда Вілсона, телебаченням «міг безперешкодно зловживати будь-який шарлатан, який умів ним вправно маніпулювати. Наступне десятиліття це довело».

Як візуальний медіум телебачення було прямим конкурентом кінематографу. Воно не лише пропонувало альтернативні розваги на екрані, а й принесло до домашніх осель повнометражні фільми, усунувши потребу йти в кіно, якщо тільки не йшлося про останні новинки. У Великій Британії кінотеатри протягом 1946‒1958 років утратили 56% клієнтів. В інших країнах Європи касові збори кінотеатрів скорочувались повільнішими темпами, але рано чи пізно вони впали всюди. Найдовше відвідуваність кінотеатрів трималася в середземноморській Європі — особливо в Італії, де аудиторія залишалася порівняно стабільною до середини 1970-х років. Однак італійці не лише регулярно (зазвичай щотижня) ходили в кіно, вони його ще й робили: у Римі середини 1950-х років кіноіндустрія створювала найбільше робочих місць після будівельної сфери, знімаючи не тільки класичні стрічки відомих режисерів, а й постійний (і більш прибутковий) потік фільмів-одноденок із королевами краси та зірками, яких швидко забували, — «le maggiorate fisiche» («із фізичними перевагами»).

Зрештою, навіть італійська кіноіндустрія та відвідуваність кінотеатрів занепали. Європейські кіновиробники, які не мали можливостей Голлівуду, не могли і мріяти про те, щоб конкурувати з американським кіно в масштабах чи «виробничих спроможностях», і дедалі більше зосереджувалися на фільмах про «звичайне життя» — «нової хвилі», побутових стрічках або домашних комедіях. Кінематограф у Європі перестав бути культурно-просвітницьким заходом і звернувся до художньої форми. Якщо у 1940‒50-х роках публіка йшла в кіно за звичкою — байдуже, що там показували, — то тепер люди ходили в кінотеатри лише в тому випадку, якщо їх цікавив конкретний фільм. Заради випадкової розваги, щоб подивитися те, що «йшло», вони дивилися телевізор.

Попри те що телебачення було порівняно «молодим», воно набуло особливої популярності серед старшої аудиторії, надто на ранніх етапах, поки залишалося регульованим державою і культурно обережним. Якщо раніше старші чоловіки та жінки слухали радіо або ходили в кіно, то тепер вони сиділи вдома й дивилися телевізор. Це вдарило по комерційних видах спорту, надто традиційних глядацьких видах на кшталт футболу чи собачих перегонів: по-перше, тому що їхня аудиторія тепер мала альтернативне джерело розваг, більш зручне й комфортне; а по-друге, тому що спорт невдовзі стали показувати по телевізору, зазвичай у вихідні. Масово кудись ходила лише молодь. І їхні смаки щодо дозвілля починали змінюватися.

Наприкінці 1950-х років європейська економіка починала повною мірою відчувати комерційний вплив бебі-буму. Спочатку відбувся злет виробництва товарів для немовлят і діток молодшого віку: візочків, колисок, підгузків, продуктів дитячого харчування, одягу, спортивного спорядження, книжок, ігор та іграшок. Потім настав час величезного розширення освітніх послуг і появи нових шкіл, а водночас — і нового ринку шкільної форми, парт, підручників, шкільного інвентарю та дедалі ширшого асортименту освітньої продукції (включно із вчителями). Але покупцями всіх цих товарів і послуг були дорослі: батьки, родичі, шкільні адміністрації та державні уряди. Близько 1957 року, уперше в