Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

Зрештою, вплив Франції в ранні роки Європейської спільноти допоміг створити нову «Європу», якій легко можна було дорікнути, що вона відтворила всі найгірші риси національної держави в субконтинентальному масштабі: завжди існував чималий ризик, що ціною, яку доведеться сплатити за відновлення Західної Європи, буде певний євроскептичний провінціалізм. Попри зростання добробуту всередині Спільноти, її світ був доволі обмеженим. У певному розумінні він був набагато меншим, ніж світ, відомий французам чи нідерландцям, коли їхні держави відкрилися до людей і країн, розкиданих за океанами. В умовах того часу це навряд чи хвилювало більшість західних європейців, які в будь-якому разі майже не мали вибору. Але згодом це призвело до виразно містечкової візії «Європи», що мало деякі тривожні наслідки для майбутнього.

Смерть Йосипа Сталіна в березні 1953 року спричинила боротьбу за владу серед його стурбованих послідовників. Спочатку здавалося, що єдиним наступником диктатора стане голова таємної поліції Лаврентій Берія. Саме тому оточення змовилось його вбити в липні того самого року, і після нетривалого періоду правління Георгія Маленкова через два місяці першим секретарем Компартії СРСР затвердили Микиту Хрущова — аж ніяк не найвідомішу фігуру з внутрішнього кола Сталіна. У цьому була певна іронія: попри схильність до психозів, Берія обстоював реформи й те, що ще навіть не дістало назви «десталінізація». У той короткий період часу, який пройшов між смертю Сталіна та його власним арештом, він анулював «Справу лікарів», випустив деяких в’язнів з ГУЛАГу й навіть запропонував провести реформи в державах-сателітах, чим спантеличив тамтешніх партійних лідерів.

Нове керівництво, яке формально було колективним, але за Хрущова дедалі більше діяло за моделлю «першого серед рівних», не мало особливого вибору, окрім як продовжити курс, який намітив Берія. Після багатьох років репресій та бідності смерть Сталіна стала поштовхом до масштабних протестів і вимог змін. У 1953–1954 роках відбулися повстання в сибірських трудових таборах у Норильську, Воркуті та Кенгірі; для того щоб їх придушити, Кремлю знадобилися танки, літаки й велика кількість військових. Але щойно «лад» було відновлено, Хрущов повернувся до стратегії Берії. Упродовж 1953–1956 років з ГУЛАГу вийшло 5 мільйонів в’язнів.

У народних демократіях післясталінська доба ознаменувалась не лише повстанням у Східній Німеччині 1953 року (див. розділ 6), але й опозицією навіть у таких невидимих і зазвичай заляканих закапелках імперії, як провінційна Болгарія, де в травні та червні того самого року бунтували працівники тютюнових фабрик. Суттєвої загрози радянській владі не було ніде, але Москва дуже серйозно взяла до уваги масштаб суспільного невдоволення. Тепер перед Хрущовим і його оточенням стояло завдання поховати Сталіна та його радикалізм, водночас не наразивши на ризик систему сталінського терору й ті переваги, які діставала партія від монополії на владу.

Як з’ясувалося в пізніші роки, стратегія Хрущова складалася з чотирьох компонентів. По-перше, як ми знаємо, після переозброєння Західної Німеччини, її включення до НАТО та підписання Варшавського договору він мав стабілізувати відносини із Заходом. Одночасно Москва стала налагоджувати зв’язки з «нейтральним» світом — починаючи з Югославії, яку Хрущов та маршал Булганін[219] відвідали в травні 1955 року (лише через місяць після підписання Декларації про незалежність Австрії), щоб «розморозити» відносини з цією країною після дуже прохолодного семирічного періоду. По-третє, Москва почала заохочувати партійних реформаторів у державах-сателітах, дозволяючи обережну критику «помилок» сталінської старої гвардії та реабілітацію деяких її жертв, а також поклала край низці показових процесів, масових арештів і партійних чисток.

Саме за таких обставин Хрущов обережно наблизився до четвертого (та, в його уявленні, остаточного) етапу контрольованої реформи — відмежування від самого Сталіна. Тлом для цього став Двадцятий з’їзд КПРС у лютому 1956 року, під час якого Хрущов виголосив свою тепер уже відому «таємну промову», в якій засудив злочини, помилки та «культ» колишнього генсека. З позиції сьогодення ця промова набула ореолу містичності, але її епохальне значення не варто переоцінювати. Микита Хрущов був комуністом, леніністом і щиро вірив у партію не менше, ніж його сучасники. Він поставив перед собою непросте завдання — визнати та докладно розповісти про діяння Сталіна, поклавши відповідальність за них лише на нього самого. Своє завдання він вбачав у тому, щоб підтвердити легітимність комуністичного проєкту, при цьому обливши труп дядька Сталіна брудом і скинувши на нього всю відповідальність.

Промова, виголошена 25 лютого, була повністю традиційною як за риторикою, так і за тривалістю. Вона була адресована партійній еліті й обмежувалась описом «збочень» комуністичної доктрини, у яких винуватили Сталіна. Диктатору закидали те, що він «не зважав на правила партійного життя та паплюжив ленінські принципи колективного партійного керівництва» — іншими словами, ухвалював рішення самотужки.

У такий спосіб його молодші колеги (серед яких з початку 1930-х років був і Хрущов) звільнялися від відповідальності як за злочинні перевищення повноважень, так і, що ще важливіше, помилки його політики. Хрущов пішов на прорахований ризик докладного опису масштабів особистих невдач Сталіна (чим приголомшив й образив почуття слухняних кадрів серед його аудиторії) для того, щоб зберегти і навіть посилити незаплямовану репутацію Леніна, ленінської системи урядування та, власне, наступників Сталіна.

Таємна промова досягла своєї мети, принаймні в межах КПРС. Вона підвела чітку риску під епохою сталінізму, визнавши її трагедії та звірства, і водночас зберігши міф про те, що нинішнє комуністичне керівництво жодним чином за це не відповідає. Отож Хрущов почувався при владі безпечно і до певної міри виборов зелене світло на те, щоб реформувати радянську економіку та пом’якшити апарат терору. Старі сталіністи опинилися на узбіччі: Молотова усунули з посади міністра закордонних справ напередодні червневого візиту Тіто до Москви у відповідь. Що ж до сучасників Хрущова та молодих апаратників на кшталт Леоніда Брежнєва, то вони були винні в сталінських злочинах тією самою мірою, що й Хрущов, а отже, не могли ані заперечувати його твердження, ані ставити під сумнів його авторитет. Контрольована десталінізація влаштовувала майже всіх.

Але критика Сталіна з боку Хрущова не могла залишатися таємницею. Це й заклало підґрунтя для її провалу. У Радянському Союзі промову офіційно опублікували лише в 1988 році, але західні спецслужби пронюхали про неї за кілька днів. Те саме стосувалося і західних комуністичних партій, хоча їх і не утаємничували в наміри Хрущова. Як наслідок, за декілька тижнів чутки про засудження Хрущовим Сталіна поширилися всюди. Наслідки були приголомшливі. Для комуністів засудження Сталіна та його діянь було незрозумілим і тривожним; але водночас це стало полегшенням. Багатьом здавалося, що відтепер комуністам не доведеться виправдовуватись чи спростовувати обурливі закиди