Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
На цьому етапі більшість західноєвропейських держав, звичайно, не були членами ЄЕС. Через рік після того, як створили спільний ринок, британці, які й надалі намагалися відтермінувати появу наднаціонального європейського блоку, запропонували, щоб ЄЕС був розширений до промислової зони вільної торгівлі, до якої б входили держави — члени ЄЕС, інші європейські країни та країни Британської Співдружності. Як і варто було очікувати, де Ґолль відхилив цю ідею. У відповідь та з ініціативи Сполученого Королівства низка країн, зустрівшись у Стокгольмі в листопаді 1959 року, заснувала Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ). Держави, які ввійшли до її складу — Австрія, Швейцарія, Данія, Норвегія, Швеція, Португалія та Велика Британія, до яких пізніше приєдналися Ірландія, Ісландія та Фінляндія, — здебільшого були заможними, периферійними та палкими прихильниками вільної торгівлі. Їхні агросектори були маленькі (за винятком Португалії), але високоефективні та орієнтовані на світовий ринок.
Із цих причин та через тісні зв’язки з Лондоном (особливо у випадку Скандинавських країн) у ЄЕС від них було мало користі. Але ЄАВТ була (і є) мінімалістичною організацією, яка виникла у відповідь на недоліки Брюсселя, а не як справжня альтернатива. Це завжди була зона вільної торгівлі тільки для промислових товарів, тоді як фермерські продукти залишили для вільного ціноутворення. Деякі з менших держав-членів, як-от Австрія, Швейцарія чи Швеція, могли забезпечити своє процвітання на нішевих ринках завдяки промисловим товарам із високою доданою вартістю та туристичній привабливості. Інші, зокрема Данія, сильно залежали від Британії, яка була ринком для їхнього м’яса та молочних продуктів.
Але і сама Британія потребувала значно більшого ринку для свого промислового експорту, ніж могли запропонувати її скандинавські й альпійські союзники. Визнаючи невідворотне — і водночас сподіваючись повпливати на формування політики ЄЕС, — уряд Гарольда Макміллана офіційно подав заявку на вступ до Європейської економічної спільноти в липні 1961 року, через шість років після того, як Лондон гордовито вийшов з мессінських переговорів. Крім того, подалися Ірландія та Данія, економіки яких були утробно пов’язані з економікою Сполученого Королівства. Чи була б заявка Британії успішною, невідомо: більшість із держав — членів ЄЕС підтримували вступ Британії, хоча й мали обґрунтовані сумніви щодо відданості Лондона ключовим цілям Римського договору. Але це питання суперечливе — як ми пам’ятаємо, де Ґолль публічно заветував вступ Британії в січні 1963 року. Це показник того, з якою швидкістю розвивалися події після Суецької кризи, коли відмова європейської спільноти, яку Британія дотепер не сприймала всерйоз, змусила Макміллана записати у своєму приватному щоденнику розпачливі слова: «Це кінець… усього, над чим я так багато років працював. Усе, що ми робили у своїй країні та за кордоном, зазнало краху».
Британцям нічого не лишалося, окрім як спробувати знову, що вони й зробили в травні 1967 року, проте через шість місяців знову отримали незворушну мстиву відмову від французького президента. Нарешті в 1970 році після відставки, а пізніше і смерті де Ґолля перемовини між Британією та Європою розпочалися втретє й цього разу завершилися задоволенням британської заявки (частково завдяки тому, що торгівля Британії зі Співдружністю ослабла так сильно, що Лондон уже не тиснув на впертий Брюссель щодо гарантування торговельних преференцій третім сторонам — державам, які не належали до ЄЕС). Але коли в 1973 році Британія, Данія та Ірландія зрештою приєдналися до Європейської економічної спільноти, вона вже була сформована, тож вони вже не мали змоги вплинути на неї настільки, наскільки колись могли сподіватися британські очільники.
ЄЕС була франко-німецьким кондомініумом, у якому Бонн тримав у своїх руках фінанси Спільноти, а Париж диктував її політику. Бажання Західної Німеччини стати частиною Європейської спільноти було куплене за високу ціну, але впродовж багатьох десятиліть Аденавер та його наступники платили і не скаржилися, міцно тримаючись французів, чого британці загалом не очікували. Тим часом французи «європеїзували» свої агросубсидії та перекази, не сплативши водночас ціни втрати суверенітету. Остання проблема завжди посідала чільне місце у французькій дипломатичній стратегії. Ще в Мессіні в 1955 році міністр закордонних справ Франції Антуан Піне дуже чітко окреслив цілі Франції: у наднаціональних адміністративних інститутах не було нічого поганого, якщо вони підпорядковувались рішенням, одностайно ухвалюваним на міжурядовому рівні.
Саме з огляду на цю мету де Ґолль чинив тиск на інші держави — члени Європейської економічної спільноти в перше десятиліття її існування. За текстом Римського договору всі важливі рішення (за винятком тих, що стосувалися прийняття нових членів) мали ухвалюватися голосуванням більшості в міжурядовій Раді міністрів. Самоусунувшись із міжурядових переговорів у червні 1965 року, допоки інші лідери держав не погодилися здійснити фінансування агросектору в Спільноті згідно з французькими вимогами, президент Франції заблокував роботу організації. Інші країни опиралися шість місяців, а тоді поступилися; у січні 1966 року вони неохоче погодилися на те, що в майбутньому Рада міністрів більше не зможе ухвалювати рішення більшістю голосів. Це було першим відхиленням від оригінального договору та показова демонстрація неприхованого французького впливу.
Водночас перші досягнення ЄЕС вражали. Тарифи всередині Спільноти були скасовані в 1968 році, що значно випереджало графік. Обсяги торгівлі між шістьма країнами-членами за той самий час збільшилися в чотири рази. Кількість робочої сили, задіяної в сільському господарстві, стабільно зменшувалась, приблизно на 4% щороку, тоді як обсяги сільськогосподарського виробництва на одного робітника в 1960-х роках зростали на 8,1% на рік. Через десять років свого існування, незважаючи на тінь де Ґолля, Європейська економічна спільнота стала здаватися єдиним можливим рішенням, тож інші європейські держави почали шикуватися в чергу до членства.
Та без проблем не обходилося. Корисливий митний союз із високими цінами, керований централізованою адміністрацією та невиборним виконавчим органом з Брюсселя, не був манною небесною ані для Європи, ані для решти світу. Насправді мережа протекціоністських угод і непрямих субсидій, запроваджених на вимогу Франції, узагалі суперечила духу й інститутам міжнародної торговельної системи, яка постала впродовж десятиліття після створення Бреттон-Вудської системи. Тією (значною) мірою, якою система урядування в ЄЕС наслідувала французький приклад, її наполеонівська
