Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

У першій половині ХХ століття дуже багато неефективних європейських селян виробляли рівно стільки їжі, скільки потребував ринок, який не міг їм заплатити достатньо, щоб вони могли на це прожити. Як наслідок, на селі панувала бідність, була поширена еміграція й фашистські настрої. У голодні роки одразу після Другої світової війни було запроваджено безліч програм, які мали стимулювати та допомагати фермерам, що працювали на орних землях, виробляти більше. Задля зменшення залежності від імпорту продуктів харчування з Канади та США, вартість яких обчислювалась у доларах, пріоритетом стало заохочення обсягів, а не ефективності. Фермери не повинні були боятися повторення довоєнного обвалу цін: до 1951 року виробництво сільськогосподарських товарів у Європі не досягнуло довоєнного рівня, а дохід сільгоспвиробників усе одно був гарантований чи то захистом з боку урядів, чи то урядовою підтримкою цін на їхню продукцію. У певному розумінні 1940-ві роки стали золотою добою для європейських фермерів. Упродовж 1950-х років обсяг продукції продовжував збільшуватися, навіть попри те, що зайва робоча сила із сільськогосподарської сфери перетікала на нові робочі місця в містах: європейські селяни ставали дедалі продуктивнішими фермерами. Але вони продовжували отримувати вигоду від того, що, по суті, було виявом постійної державної підтримки.

Цей парадокс особливо виразно проявився у Франції. У 1950 році країна все ще була чистим імпортером продуктів харчування. Але пізніше виробництво сільськогосподарської продукції в країні різко збільшилось. Упродовж 1949‒1956 років Франція стала виробляти на 76% більше масла; виробництво сиру в 1949‒1957 роках зросло на 116%, а бурякового цукру в 1950‒1957 роках — на 201%. У той самий період виробництво вівса та кукурудзи зросло на неймовірні 348 та 815% відповідно. Тепер Франція була не просто самодостатньою, вона мала надлишок їжі. Третій План модернізації, який охоплював 1957‒1961 роки, надавав пріоритет інвестиціям у виробництво м’яса, молока, сиру, цукру та пшениці (основних продуктів Північної Франції та Паризького басейну, де вплив потужних фермерських синдикатів відчувався найбільше). Тим часом французький уряд, завжди свідомий символічної ролі землі у французькому суспільному житті й дуже практичного значення голосів виборців із сільської місцевості, намагався втримати ціни та знайти ринок для експорту всієї цієї продукції.

Це питання зіграло ключову роль у рішенні Франції приєднатися до ЄЕС. Найбільше в європейському спільному ринку з економічного погляду Францію цікавив пільговий доступ до закордонних ринків, зокрема німецького (чи британського), — для збуту її м’яса та молочних і зернових продуктів. Саме це (разом з обіцянкою й надалі підтримувати ціни на сільськогосподарську продукцію та зобов’язанням європейських партнерів скуповувати надлишок французьких сільгосптоварів) переконало Національну асамблею голосувати за Римський договір. В обмін на домовленість відкрити свій внутрішній ринок для німецького несільськогосподарського експорту французи, по суті, переклали свою національну систему фермерських гарантій на плечі інших членів ЄЕС, звільнивши в такий спосіб Париж від нестерпно дорогого (і політично вибухонебезпечного) тягаря в довгостроковій перспективі.

Таким був початок сумнозвісної Спільної сільськогосподарської політики (ССП) ЄЕС, започаткованої в 1962 році та формалізованої 1970 року після десятирічних переговорів. У міру зростання цін у Європі усе європейське виробництво продуктів харчування стало надто дорогим, щоб бути конкурентоспроможним на світовому ринку. Ефективні молочні комбінати в Нідерландах були не більш прибутковими, аніж маленькі й непродуктивні німецькі ферми, оскільки відтепер усі вони належали до спільної структури ціноутворення. У 1960-ті роки ЄЕС доклала зусиль для вироблення низки стандартів і правил, які мали подолати цю проблему. Для всіх продуктів харчування мали бути визначені планові ціни. Після цього зовнішні тарифи ЄЕС мали підняти ціну імпортованих продуктів харчування до цього рівня, який зазвичай визначали з огляду на найдорожчих та найменш ефективних виробників Спільноти.

Відтоді щороку ЄЕС скуповувала надлишок сільськогосподарської продукції всіх своїх членів за цінами, на 5‒7% нижчими від «планових». Після цього вона позбувалася цього надлишку, субсидуючи його перепродаж за межами спільного ринку за цінами, нижчими за європейські. Ця виразно неефективна процедура була наслідком дуже застарілої системи товарного обміну. Щоб залишатися дієздатними, маленькі німецькі ферми потребували значних субсидій. Французькі й італійські фермери не виставляли надто високі ціни, але ніхто не насмілювався змусити їх обмежити виробництво, а тим паче вимагати, щоб вони продавали свій товар за ринковою вартістю. Натомість кожна з країн дала фермерам те, чого вони хотіли, а вартість цього переклала на міських споживачів, а понад усе — на платників податків.

Не можна сказати, що до ССП таких прецедентів не існувало. Європейські зернові тарифи кінця ХІХ століття, спрямовані проти дешевого імпорту з Північної Америки, почасти були чимось подібним. У найгірші кризові роки початку 1930-х років були різноманітні спроби підтримати ціни на фермерську продукцію шляхом скуповування надлишкової продукції або ж доплат фермерам за менші обсяги виробництва. За угодою між Німеччиною та Францією 1938 року, яку так і не було втілено в життя, Німеччина зобов’язувалась прийняти французький сільськогосподарський експорт в обмін на те, що Франція відкрила б свій внутрішній ринок для німецької хімічної та інженерної продукції (воєнна виставка в окупованому Парижі, присвячена «La France européenne»[218], робила наголос на аграрних можливостях Франції та перевагах, які вона здобуде в цій сфері від участі в Новій Європі Гітлера).

Сучасне сільське господарство ніколи не було вільним від політично мотивованого лобізму різного штибу. Навіть США, які в період між 1947 та 1967 роками знизили зовнішні тарифи на 90%, подбали (як раніше, так і тепер) про те, щоб виключити сільське господарство із процесу торговельної лібералізації. Але фермерську продукцію від самого початку викреслили з Генеральної угоди щодо тарифів і торгівлі. Тож ЄЕС геть не була унікальною. Але аномальні наслідки ССП, напевно, усе ж таки вирізнялись оригінальністю. У міру того як зростала ефективність європейських виробників (їхні гарантовано високі доходи дозволяли їм інвестувати в найкраще обладнання й добрива), пропозиція сильно перевищила попит, особливо серед тих товарів, виробництву яких сприяла політика: баланс відчутно викривлявся на користь зернових і тваринництва, на яких здебільшого спеціалізувалися великі французькі агропідприємства, тоді як фермерам Південної Італії, що виробляли фрукти, оливки й овочі, діставалося значно менше.

Коли під кінець 1960-х років світові ціни на продовольчі товари впали, ціни всередині Європейської економічної спільноти застрягли на абсурдно високому рівні. Через кілька років після запровадження Спільної сільськогосподарської політики європейська кукурудза та яловичина коштували на 200% більше порівняно зі світовими цінами, а європейське масло