Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Участь у конференції в Мессіні взяли шість держав — членів Європейської спільноти вугілля та сталі разом з британським «спостерігачем» (невисокого рівня). Спаак із колегами висловили низку пропозицій щодо митного союзу, торговельних угод та інших цілком звичайних проєктів транснаціональної координації, до того ж їх подавали так делікатно, щоб не зачепити чутливих для Британії чи Франції питань. Французи висловлювали обережну підтримку, британці — виразний скепсис. Після зустрічі в Мессіні переговори продовжилися в рамках міжнародного планувального комітету, який очолив сам Спаак. Завданням комітету було розробити чіткі рекомендації для більш інтегрованої європейської економіки, «спільного ринку». Але вже в листопаді 1955 року британці повністю вийшли з переговорів, збентежені перспективою саме такої напівфедеральної Європи, якої вони завжди боялися.
Натомість французи вирішили ризикнути. Коли Комітет Спаака в березні 1956 року опублікував висновок, що містив офіційну рекомендацію на користь спільного ринку, Париж погодився. Британські спостерігачі залишилися при своїх сумнівах. Вони, безумовно, усвідомлювали ризики самоізоляції. Як непублічно наголосив британський урядовий комітет лише за декілька тижнів до оприлюднення рекомендацій Спаака, «якщо держави — учасниці Мессінської конференції досягнуть економічної інтеграції без Сполученого Королівства, це означатиме гегемонію Німеччини в Європі»[216]. Утім, незважаючи на це, як і на вмовляння прихильного до Британії Спаака, а також слабкість міжнародних позицій стерлінга, як виявилося кількома місяцями пізніше в Суеці, Лондон не зміг наважитися зв’язати долю з «європейцями». Коли в Римі 25 березня 1957 року був підписаний, а 1 січня 1958 року набув чинності договір, яким створювалась Європейська економічна спільнота (та Євроатом, Європейська спільнота з атомної енергії), до складу нової ЄЕС із штаб-квартирою в Брюсселі ввійшли ті самі шість країн, які приєдналися до Спільноти вугілля та сталі сім років тому.
Важливо не переоцінювати значення Римського договору. Здебільшого він задекларовував майбутні добрі наміри. Його підписанти погодили графік зменшення та гармонізації тарифів, заклали можливість валютного об’єднання в майбутньому та домовилися працювати на перспективу вільного руху товарів, валют і робочої сили. Більша частина тексту була рамкою для формулювання процедур, які б встановлювали правила та контролювали їх дотримання. Єдине справді суттєве нововведення — заснування згідно зі статтею 177 Європейського суду, до якого національні суди могли подавати справи для ухвалення остаточного рішення — у пізніше десятиліття виявиться надзвичайно важливим, але в той час воно пройшло здебільшого непоміченим.
ЄЕС ґрунтувалася на слабкості, а не на силі. Як наголошувалося у звіті Спаака 1956 року, «Європа, яка колись мала монополію на промислові потужності й отримувала важливі ресурси від своїх заморських володінь, сьогодні бачить, що її позиція у світі послаблена, її вплив зменшується, а її здатність розвиватися втрачається в суперечностях». Оскільки британці ще не вважали, що вони перебувають у подібній ситуації, вони відмовились від членства в ЄЕС. Тож думка про те, що європейський спільний ринок — це частина якоїсь прорахованої стратегії протистояти зростанню впливу Сполучених Штатів (у політичних колах Вашингтона таке бачення дещо прижилося в пізніші десятиліття), доволі абсурдна. Новостворена ЄЕС повністю залежала від безпекових гарантій Америки. Без них члени Спільноти ніколи б не змогли дозволити собі захопитися економічною інтеграцією, геть не переймаючись питаннями спільної оборони.
Навіть серед держав-членів не всі були в захваті від нових пропозицій. У Франції багато консервативних депутатів (зокрема ґоллістів) проголосували проти ратифікації Римського договору з «національних» причин, тоді як деякі соціалісти та ліві радикали (включно з П’єром Мендесом-Франсом) протестували проти створення «маленької Європи» без обнадійливої участі Великої Британії. У Німеччині міністр економіки самого Аденавера, прихильник вільної торгівлі Людвіґ Ергард не позбувся скепсису щодо неомеркантилістського «митного союзу», який міг нашкодити зв’язкам Німеччини з Британією, обмежити торговельні потоки та вплинути на ціни. На думку Ергарда, ЄЕС була «макроекономічною нісенітницею». Як проникливо зауважив один науковець, усе могло б вийти геть інакше: «Якби на чолі Німеччини стояв Ергард, між Німеччиною та Британією була б, очевидно, заснована Асоціація вільної торгівлі, яка не поширювалася б на сільське господарство, а Франція через ефект економічного виключення змушена була б до них приєднатися»[217].
Але все сталося не так. Й остаточний вигляд ЄЕС не був позбавлений певної логіки. У 1950-ті роки країни континентальної Західної Європи нарощували обсяги торгівлі одна з одною. А найбільше вони торгували із Західною Німеччиною, тож економічне відновлення Європи дедалі більше залежало від її ринків і товарів. Крім того, кожна післявоєнна європейська держава через планування, регуляції, стимулювання зростання та створення різноманітних субсидій тепер була глибоко залучена до економічних справ. Але просування експорту; переспрямування ресурсів зі старих галузей промисловості на нові; стимулювання пріоритетних секторів на кшталт сільського господарства чи транспорту — усе це потребувало транскордонного співробітництва. Жодна із західноєвропейських економік не була самодостатньою.
Тож тенденцію до взаємовигідної координації стимулювали егоїстичні національні інтереси, а не цілі Вищого органу Шумана, який координував співпрацю у вугільній і сталевій промисловості. У ті роки він уже не відігравав жодної ролі в плануванні економічної політики. Те саме прагнення захистити й забезпечити реалізацію національних інтересів, що змушувало європейські держави зосередитись на самих собі до 1939 року, тепер спонукало їх зближуватися. Очевидно, що зникнення перешкод та уроки нещодавнього минулого стали найважливішими обставинами, які уможливлювали ці зміни. Нідерландці, наприклад, були не зовсім задоволені перспективою високих зовнішніх тарифів ЄЕС, які могли б підвищити ціни на внутрішньому ринку, і, як і їхні сусіди-бельгійці, переймалися через відсутність Британії. Але вони не могли ризикувати, залишаючись осторонь своїх найголовніших торговельних партнерів.
Німеччина мала змішані інтереси. Як головний європейський експортер, Німеччина була дедалі більше зацікавлена у вільній торгівлі в межах Західної Європи, тим паче, що німецькі виробники втратили важливі ринки в Східній Європі й не мали колишніх колоній, які вони могли б експлуатувати. Але, на думку Ергарда, європейський митний союз із захищеними тарифами, який обмежувався б шістьма країнами, не обов’язково становив для Німеччини раціональний інтерес. Як і британці, він та багато інших німців, можливо, віддали б перевагу ширшій і менш зарегульованій зоні
