Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

Однак з 1956 року тон кінематографу відчутно спохмурнів. Фільми про війну на кшталт «Мосту через річку Квай» (1957) або «Дюнкерка» (1958) мали підтекст запитань і сумнівів, так ніби впевнена спадщина 1940 року почала давати тріщину. Уже в 1960 році фільм «Потопити “Бісмарк”», знятий у безкомпромісно старій тональності, здавався неочікувано старомодним та не відповідним настроям, що панували в суспільстві.

Основоположником нового підходу був Джон Осборн і його революційна п’єса «Озирнися в гніві», театральна прем’єра якої відбулася в Лондоні в 1956 році, а через два роки була напрочуд точно екранізована. Головний герой цієї драми відчаю та розчарування, Джиммі Портер, задихається в суспільстві та шлюбі, який він не може ані розірвати, ані змінити. Він знущається зі своєї дружини Елісон через те, що вона походить з буржуазної родини. Вона ж не може покинути ані озлобленого чоловіка-робітника, ані літнього батька, відданого колоніальному минулому й збитого з пантелику теперішнім, ображеного на світ, який він більше не розуміє. Елісон закидає йому: «Тобі боляче, бо все змінилося. Джиммі боляче, тому що нічого не змінюється. І ви обидва не можете це визнати».

Таке діагностування нестабільних настроїв у Британії на момент Суецу, можливо, було не надто докладним, але скидалося на правду. Коли стрічка «Озирнися в гніві» вийшла в кінопрокат, уже існувало безліч фільмів зі схожою мораллю. В основу більшості з них були покладені романи або п’єси, написані в другій половині 1950-х років: «Кімната нагорі» (1959), «У суботу ввечері, у неділю вранці» (1960), «Самотність бігуна на довгі дистанції» (1962), «Спосіб кохати» (1962), «Таке спортивне життя» (1963). У фільмах початку 1950-х років знімалися або пещені актори із середнього класу з вимовою BBC (Кеннет Мор, Дірк Боґард, Джон Ґреґсон, Рекс Гаррісон, Джеффрі Кін), або ж привабливі лондонські «типи», яких грали характерні актори-євреї (Сідні Джеймс, Альфі Басс, Сідні Тафлер чи Пітер Селлерс). У пізніших стрічках, які за відверте зображення щоденного життя дістали назву «драми кухонної мийки», знімалася плеяда молодших акторів — Том Кортні, Альберт Фінні, Річард Гарріс та Алан Бейтс. Зазвичай їх знімали в північному середовищі робітничого класу, відтворюючи відповідний акцент і мову. Англія в їхньому відтворенні була розділеним, озлобленим, цинічним, жовчним і суворим світом зі знищеними ілюзіями. Єдине, що об’єднувало кінематограф початку 1950-х і початку 1960-х років, то це те, що жінки майже завжди грали другорядні ролі й усі були білими.

Якщо ілюзії імперії померли в Суеці, то острівна самовпевненість Англії середнього класу певний час тримала оборону. Катастрофа 1956 року лише пришвидшила її кінець. Символічність першої поразки англійської національної збірної з крикету в грі проти команди з Вест-Індії (у 1950 році на «святій землі» господарів матчу — лондонському стадіоні для крикету) стала зрозумілою через три роки, коли в 1953 році англійську футбольну збірну розгромила на її національному стадіоні команда зі вбогої Угорщини з небаченим рахунком 6:3. У двох міжнародних турнірах, які англійці популяризували у світі, Англія більше не була чемпіоном.

Ці неполітичні ознаки національного занепаду мали ще більше значення тому, що Британія в ті роки була здебільшого аполітичним суспільством. Британська Лейбористська партія, що в час Суецу перебувала в опозиції, не змогла скористатися поразкою Ідена, бо електорат уже не оцінював події крізь призму партійної політики. Як і решта західних європейців, британці дедалі більше хотіли споживати і розважатися. Їхній інтерес до релігії вщухав, а водночас — і схильність до колективної мобілізації будь-якого штибу. Гарольд Макміллан, консервативний політик з ліберальними замашками — політичний опортуніст із середнього класу, який удавав із себе едвардіанського лорда-поміщика — цілком підходив на роль очільника для цього перехідного періоду, продаючи за кордоном колоніальний відступ, а вдома — заможність та спокій. Старші виборці були повністю задоволені таким розвитком подій; тільки молодші дедалі більше розчаровувалися.

Занепад імперії прямо спричинився до зростання занепокоєння через втрату національного орієнтиру серед британців. Якщо імперська слава була винесена за дужки, користь Співдружності для Британії зводилася до джерела харчів. Завдяки преференціям для членів Співдружності (наприклад, вигідних тарифів на імпорт із цих країн), продукти харчування зі Співдружності коштували дешево та становили майже третину вартості всього імпорту до Сполученого Королівства на початку 1960-х років. Але частка власного експорту Британії до країн Співдружності від його загального обсягу постійно зменшувалася, натомість частка експорту до Європи зростала (у 1965 році обсяг торгівлі Британії з Європою вперше перевищив обсяг її торгівлі з країнами Співдружності). Після Суецької поразки Канада, Австралія, Південна Африка й Індія оцінили масштаби британського занепаду та почали відповідним чином переорієнтовувати власну торгівлю й політику — на США, Азію та ті країни, які невдовзі дістануть назву «третього» світу.

Що ж до самої Британії, то Америка, може, й була незамінним союзником, однак навряд чи могла визначити для Британії нову місію, вже не кажучи про оновлену національну ідентичність. Навпаки, сам факт залежності Британії від Америки свідчив про її принципову слабкість та ізольованість. Тож попри те, що мало що в їхніх звичках, культурі чи освіті наближало їх до континентальної Європи, багатьом британським політикам і не тільки — зокрема й самому Макміллану — ставало очевидно, що, так чи інакше, майбутнє країни лежить за Ла-Маншем. Де ще, як не в Європі, Велика Британія могла сподіватися відновити своє становище у світі?

«Європейський проєкт», який існував поза межами уяви кількох ідеалістів, у середині 1950-х років почав пробуксовувати. Французька Національна асамблея наклала вето на проєкт європейської армії, а водночас — і на будь-які розмови про посилену європейську координацію. Певних регіональних домовленостей за моделлю Бенілюксу досягти вдалося (зокрема про скандинавський «Спільний нордичний ринок праці» в 1954 році), але нічого більш амбітного в планах не було. Прихильники європейської співпраці могли похизуватися лише створенням Європейської спільноти з атомної енергії, анонсованої навесні 1955 року. Але, як і Спільнота вугілля та сталі, це була ініціатива французів, а причиною її успіху, що характерно, стали її вузькі і загалом технічні повноваження. І якщо британці й далі були скептично налаштовані щодо перспектив європейської єдності, то на це існували певні причини.

Поштовх до нового старту, як і варто було очікувати, надійшов від країн Бенілюксу, які мали найбільший досвід транскордонних союзів і найменше втрачали від розмивання національної ідентичності. Тепер провідним європейським державним