Машерують наші добровольці… - Микола Лазарович

В середині 1915 р. значну частину Галичини було звільнено від російського війська. Чимало до цього спричинилися й Українські Січові Стрільці. Переслідуючи ворога, вони через Тухлю, Сколе, Камінку і Тисів наприкінці травня підійшли до Болехова. Там їм протягом 28–31 травня довелося витримати шалений натиск росіян, що спробували перейти в контрнаступ. У найважчому становищі опинився І–й курінь, котрий, обороняючи позиції під Лісовичами, потрапив в оточення. Це сталося через підрозділи 130–ї австрійської бригади, які вночі 30 травня несподівано відступили, не попередивши стрільців. Вирватися з оточення вдалося лише частині куреня. Крім вбитих і поранених, значна кількість стрільців потрапила в полон, серед них сотник Осип Букшований, четар Антін Артимович, хорунжі Олена Степанівна, Володимир Свідерський та інші.

Тим часом II–й курінь займав оборону на північ від Гузієва. «Там, — зазначається в «Історії українського війська», — опинились У. С. С. в дуже невигідних становищах, на чистому полі, де ще вдодаток не можна було, через рінистий ґрунт, побудувати надійних стрілецьких ровів. Через те вогонь ворожої артилерії та скорострілів забрав чимало жертв ще перед боєм. Наступаючи на Лісовичі, москалі вдарили водночас на Гузіїв і заняли експоновані становища над Свічею. Від ударів москалів увесь фронт, від Гошова до Лісович, подався дня 31 травня назад і боєва лінія спинилася на окраїнах Болехова. Москалі кинулись переслідувати противника, що його розбиті відділи порозлітались, куди попало. На задах зчинилася така паніка, що всі вищі команди, обози й артилерія покинули Болехів і почали втікати в Карпати. Ворожа гармата бомбардувала Болехів і всі дороги на південь. Але розгін москалів спинив II курінь У. С. С. на залізничому шляху. Ворог, що масово напирав розлогою долиною Свічі, мусів завернутися від вогню стрілецьких сотень, яких скріпили виловлені недобитки чужих полків. Підчас бою долучилась до куреня ще й сотня новобранців, що 26–го прийшла, під проводом чет. І. Цяпки, на фронт. Ця сотня одержала боєві христини зараз другого дня в бою під Гошовом, куди післали її на допомогу 51 мадярському полкові. Підчас цього бою сотня втратила половину людей, але держалась завзято»[61]. Загалом, у боях під Болеховом УСС втратили 15 вбитих, 50 поранених і близько 150 полонених.

Далі стрілецький шлях проліг на Калуш та Галич. 27 червня Українські Січові Стрільці першими ввiйшли до колишньої княжої столиці. За наказом сотника Вітовського, незважаючи на можливу негативну реакцiю австрiйської влади, на мiськiй ратушi поряд з iмперським було піднято i нацiональний синьо–жовтий прапор[62]. Він мав манiфестувати окремiшнiсть українських iнтересiв.

Наступного дня стрілецькі відділи, незважаючи на сильний вогонь ворожої артилерії, форсували Дністер і продовжили переслідування противника. 29–30 червня запеклі бої відбулися на р. Гнила Липа, в ході яких повністю були знищені села Семиківці, Тустань і Хоростків, а стрілецькі втрати склали 10 вбитих, 30 поранених і 27 полонених[63]. Зазнавши поразки, російські війська змушені були відступити. За ними рушили й обидва курені УСС. Недалеко Завалова Підгаєцького повіту вони зупинилися над р. Золота Липа на майже двомісячний відпочинок.

Тимчасовий фронтовий спокій стрільці використали для налагодження свого побуту, організації культурного і творчого життя, читання, обміну думками, написання воєнних спогадів тощо. Тоді ж, 23 липня, корпус Гофмана відвідав престолонаслідник Габсбурзької монархії архікнязь Карл. Від леґiону УСС його вітали дві чети під командуванням сотника Василя Дідушка. Під час короткої розмови зі стрілецькими представниками архікнязь висловив їм свою вдячність за героїчну боротьбу та наголосив, що стрільці є «славою і хвалою української нації»[64]. Безпосереднім наслідком такої високої оцінки стрілецького леґiону став наказ Верховного командування від 9 серпня 1915 р. про створення Першого полку Українських Січових Стрільців[65] (К. К. Ukrainisches Schützenregiment № 1). Його тимчасовим командантом було призначено отамана Гриця Коссака. 22 серпня він видав перший полковий наказ, де наголошувалося, що створення полку «є відзначенням цілої нашої стрілецької організації, яка через цю подію стає вищевартною одиницею народу. Новий уряд Полкової управи, — йшлося далі в наказі, — є символом єдности в нашім стрілецтві, тої єдности, що жиє одною думкою, стремить до тих самих цілей і одушевляється тими самими ідеалами всієї української суспільности. І якщо клич «В єдності сила» має загально признане примінення, то в цім випадку є він для нас безперечно високого і тривкого значення. Цю хвилю з’єднання обох куренів повітають стрільці з нетаєною радістю та вдоволенням і докажуть ділом, що утворення вищої полкової стрілецької організації визнають національним здобутком»[66].

На жаль, подальшого розвитку ці події не дістали, бо, незважаючи на обіцянки, австрійська військова влада не лише не дозволила організацію  другого полку, а й навіть не погодилась на формування третього куреня[67]. Тому Перший полк УСС складався тільки з двох фронтових куренів під командуванням Сеня Ґорука та Василя Дідушка. Кожен курінь мав 4 сотні. Сотня складалася з 4 чет, кожна чета — з 4 роїв по 10—15 стрільців. Кількісний склад сотні коливався від 100 до 150 чоловік. У кожній сотні був кравець, швець, писар, помічник писаря, два телефоністи, п’ять чоловік санітарної служби.

Наприкінці серпня знову відновилися бойові дії, які з невеликими перервами тривали понад два місяці. УСС стали до бортьби 27 серпня, коли II–й курінь під Заваловом захопив добре укріплені російські позиції, змусивши противника до відступу. Стрільці втратили 5 убитих, 16 поранених, 5 полонених