Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
“Ми завжди заступали погляд, що свобода індивідуального вислову кінчиться там, де така свобода порушує основні принципи людських взаємин і справи українського народу в цілому. Право на свободу вислову мусить кінчатися там, де цю свободу не вживають для оборони істини, а зловживають її на службу брехні. Кожне слово, в тому числі також мистецьке слово, може бути життєтворче; однак в залежності від людини, яка цим словом користується, воно може отруювати і вбивати”.
В основі концепції, що віддзеркалена в цьому уривку, лежить одне не висловлене заложення: “основні принципи людських взаємин” та “життєві справи українського народу в цілому” - це відомі, прості величини, щодо яких не може бути розходжень, принаймні між людьми доброї волі Гідне уваги, що автори протиставляють “істину” не “помилці” - це була б логічна антитеза - але “брехні”. Різниця тут у тому, що помилятися можна в добрій вірі, тоді коли брехня випливає з злонамірености. Іншими словами, автори заздалегідь ставлять під сумнів доброчесність опонентів, чиє розуміння істини відмінне від їхнього власного. Якщо вони не враховують можливости чесної помилки, то тим менше сприйнятне для них розуміння істини, як чогось складного і многогранного, що допускає різні підходи й тлумачення. Геґель сказав, що трагедія полягає в боротьбі не добра зі злом, а добра з добром. Але така діялектична концепція істини несполучна з наївним догматизмом.
У цитованому уривку знаходимо протиставлення двох понять: “оборона істини” та “служба брехні”. Послідовники світогляду, що базується на такому маніхейському двоподілі, будуть схильні самі себе зараховувати до оборонців істини, а інакомислячих будуть утотожнювати зі слугами брехні. При такій настанові обривається всяка можливість для діялогу, для духового взаємнення між одиницями й групами, що перебувають на різних ідейних позиціях.
Погляд, що свобода вислову повинна бути виключним привілеєм оборонців істини, не є, очевидно, новий. Цензори всіх часів та всіх ідеологічних мастей - від церковників доби контрреформації до речників сучасних тоталітарних режимів - завжди посилалися на свою любов до істини та на Потребу охороняти підопічні їм громадянства від розкладового впливу фальшивих, отруйних ідей.
В усякій спільноті, що принципово визнає свободу слова тільки за оборонцями істини, мусить існувати окремий авторитетний орган, що його завданням є устійнювати та інтерпретувати оту загальнозобов’язуючу істину й визначати границю між сприйнятними, ортодоксальними, та несприйнятними, єретичними, ідеями. Але щоб рішення такого органу були чинні, вони мусять бути ґарантовані відповідними санкціями та підперті матеріяльною силою. Звідси випливає тенденція до сполучення в одних руках духового авторитету й політичної влади. У результаті ціла суспільна структура набуває авторитарного, менш чи більш “ідеократичного” характеру. У давніші часи ідеократичні системи мали звичайно релігійне забарвлення, вони були теократіями. У наш вік цю саму функцію виконують войовничі суспільні ідеології з претенсіями на непомильність, на зразок марксизму-ленінізму, маоїзму та різновидів тоталітарного націоналізму.
Я не тверджу, що автори передової статті в “Сучасності” з січня 1967 свідомо поділяють ті висновки, що їх я логічно вивів з їхніх заложень. Але гадаю, що саме проблема інтелектуальної свободи, мабуть, більше ніж котранебудь інша, становить великий вододіл, що диференціює суспільно-політичні устрої. Теза, що свобода вислову повинна бути забезпечена виключно за оборонцями істини - це одне спрямування, що його можна назвати авторитарним. Теза, що свобода вислову повинна бути не обмежена - це друге, протилежне спрямування, що його можна назвати ліберальним.
В основі цієї другої концепції лежить своєрідне розуміння істини - не як статичної догми, але як динамічної “візії”, що раз-у-раз оновлюється творчими зусиллями людського духа. Це зовсім не рівнозначне з відкиненням поняття об’єктивної правди. Але воно означає заперечення претенсій будь-якої людини або інституції на непомильність, на володіння повною й остаточною правдою. Правда, що розкривається людям, завжди залишається частковою. Саме через це вона вимагає Постійних дальших випробувань та перевірок шляхом конфронтацій із многогранною дійсністю та з іншими візіями правди. Таким чином свобода духових шукань - передумова становлення істини.
Таке розуміння правди-істини найкраще ілюструє розвиток філософії. Стихією, що в ній живе філософська мисль, є необмежена свобода дискусії. Філософська думка, що дійсно заслуговує на це ім’я, не може зупинятися ні перед якими “основними принципами людських взаємин”, що прийняті в даному суспільстві, бож її завдання саме в тому, щоб ці принципи ставити під критичний розгляд. Родоначальником філософської традиції Заходу, і заразом її героєм і мучеником, був Сократ. Він уважав, що “життя без досліду не варте того, щоб його жити”, й не вагався прилюдно критикувати освячені в його час принципи людських взаємин, не зважаючи при цьому ані на забобони юрби, ані на гнів жреців і демагогів. Це право вільної людини й мислителя Сократ закріпив за собою жертвою свого життя. Саме він відкрив “діялог”, як методу шукання істини шляхом вільного зудару ідей. У діялозі не можна посилатися ні на які освячені авторитети, бо в ньому вирішує виключно питома вага та внутрішня переконлива сила самої арґументації. “Сократична метода” зберегла назавжди визначальне значення в розвитку філософії.
Так звані позитивні науки не вимагають такої безумовної інтелектуальної свободи, як філософія. Але й вони, як учить досвід історії, найкраще процвітають в умовах якнайширшої свободи досліду й дискусії та якнайменшої реґляментації. Засудження коперніканського вчення Католицькою Церквою та відомий процес, що його римська інквізиція провела над Ґалілео Ґалілеєм, не стримали поступу модерного природознавства; але вони призвели до того, що центр наукового проґресу пересунувся до протестантської частини Европи, а католицькі країни (Італія, Еспанія) попали в затяжний застій, наслідки якого відчутні досьогодні. Німеччина до Гітлера славилася буйним науковим життям, що, може, було найінтенсивнішим у світі. Націонал-соціялістичний режим - не зважаючи на те, що він проіснував відносно недовго - завдав велетенських втрат німецькій науці, викликав масову еміґрацію учених та зробив Німеччину відсталою в науковому відношенні країною. Відомо, що наукові ескапади Сталіна, зокрема в областях генетики, мовознавства, економіки, історіографії, рівнялися розгромові даних дисциплін, з великою шкодою для загального культурного розвитку Радянського Союзу.
Яка функція свободи вислову у сфері суспільно-політичного життя? Тут варто пригадати афоризм Томи Масарика: “демократія - це дискусія”. У демократії “життєві справи народу в цілому не становлять секрету касти правителів, вони підлягають постійному публічному обговоренню, прийняті рішення є наслідком попереднього обговорення. Свобода слова, критики, дискусії є найбільш суттєвою прикметою демократичної системи, тоді
