Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
Прихильники демократичного принципу свободи слова не замикають по-доктринерськи очей на факт, що реальне втілення цього принципу може натрапити на різні труднощі й ускладнення. Славетний американський юрист, член верховного суду США, Олівер Вендел Гольмс (1841-1935), сказав колись, що “свобода слова не дає нікому права кричати - “вогонь” - у повному театрі”. Навіть найбільш демократичні країни дотримуються обмежень свободи вислову в інтересі збереження державної таємниці, особливо в військових справах. Такі обмеження можуть теж бути потрібні для охорони чести й доброго імени громадян перед очорненням або для забезпечення прав підсудних під час слідства та судового процесу. Складні юридичні й моральні проблеми виринають у зв’язку з порнографією. У наші часи справа інтелектуальної свободи дістала зовсім новий вимір, через постання нових засобів масової комунікації - радіо, телебачення, - що їх технічна природа така, що вони вимагають публічної реґуляції.
Однак ці практичні труднощі, а навіть часткові обмеження, не підважують самого принципу. Існують певні критерії, які дозволяють установити, чи в даній країні забезпечена інтелектуальна свобода - не в її абсолютному й ідеальному обсязі, але як реальне явище суспільного побуту. Поперше, свобода вислову мусить становити конституційну норму; відхилення від цієї норми це винятки, що можуть мати місце тільки у спеціяльних випадках, точно означених законом. Подруге, ніякі обмеження недопускальні, коли йдеться про світоглядові справи, про свободу прилюдної дискусії в релігійних, філософських, наукових, етичних, мистецьких та соціяльно-політичних питаннях. Потрете, мусить бути запевнена дійова свобода критики правителів країни й їхньої діяльности.
Захисники принципу інтелектуальної свободи не байдужі до того, що несумлінні люди можуть цією свободою, як і всякою іншою, зловживати. Але вони вірять, що свобода вислову має в собі антидот на свої власні небезпеки. Бо вільна дискусія дозволяє спростовувати помилкові погляди та невтралізувати шкідливі ідеї. Зате брак цієї свободи приводить до духового самозатруєння цілого суспільства. Але тут слід пам’ятати про одне; пробним каменем інтелектуальної свободи є “право на помилку”. Себто йдеться не про ту свободу, що нею користуються проповідники загальновизнаних істин, але про ту, що забезпечує право вислову речникам непопулярних і єретичних та, якщо хочете, навіть “отруйних” ідей.
Соціологічна трудність демократії полягає в тому, як сполучити найповнішу свободу вислову, дискусії й критики зі збереженням конечної суспільної солідарности й дисципліни, послуху законам та пошануванням авторитету легітимної влади. Причина, чому багато навіть культурних людей відсахується від принципу інтелектуальної свободи, в тому, що вони свідомо чи підсвідомо побоюються, що така свобода може довести до духової анархії, що за нею мусить послідувати хаос і в реальному суспільно-політичному житті. Подібно чимало людей схиляється до авторитарних розв’язок у питанні політичного устрою держави, бо вони не вірять, що при демократії можуть існувати дієспроможні уряди та дисципліновані народи. На це прихильники демократії відповідають, що суспільство може бути достатньо злютованим, зовсім не бувши монолітним. Демократична єдність є диференційованою єдністю, що не тільки допускає, але навіть вимагає вільної гри сил, включно з вільним суперництвом ідей. Тільки потрібно, щоб це змагання відбувалося з дотриманням певних “правил гри”, які не давали б йому вироджуватися в деструктивну бійку. Демократи також переконані в тому, що державна влада може бути сильною, не бувши абсолютною, але радше бувши обмеженою законом і впливом публічної опінії. Проте доводиться визнати, що демократія є найтяжчою формою устрою, що легше правити авторитарно-автократичними методами. Високо-цивілізовані народи Китаю, Індії, мусульманського світу завжди жили під різними видами автократичної системи, яка рівночасно була теж у більшій чи меншій мірі теократією. У політичній соціології цей тип устрою відомий під назвою “орієнтальної деспотії”, що її модернізоване видання становлять т. зв. тоталітарні режими 20 століття. Державні мужі часу першої світової війни (як от президент Вілсон), яким здавалося, що демократія от-от запанує в ґльобальному маштабі, були рішуче надмірно оптимістичні щодо можливостей демократії та не доцінювали її реальних труднощів. Але, з другого боку, для народів західньої культури політичний устрій ліберальної демократії - та тісно пов’язаний з ним принцип інтелектуальної свободи - становить невід’ємну частину їхньої органічної традиції, що своїми початками сягає міських республік античної Греції та римської державности, побудованих на засаді правопорядку. Демократія вимагає від народу, зокрема ж його провідної верстви, великої громадянської дозрілосте: самодисципліни, відповідальности, раціональности. При наявності цих передумов, демократія є устроєм, що не тільки найкраще забезпечує свободу й гідність людської особи, розвиток культури та ріст матеріяльного добробуту - але також найбільш ефективну політичну дію. Бо свобода критики й дискусії являє собою коректив проти політичних помилок, що відсутній в авторитарних системах з їхніми “непомильними” володарями. Свобода індивідуального й групового вислову це не, як декому здається, розкіш жменьки відірваних від життя інтелектуалістів, але основа основ, наріжний камінь усього духового й громадянського буття вільних народів.
ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА СВОБОДА Й УКРАЇНСЬКА ДІЙСНІСТЬ
Справа інтелектуальної свободи надзвичайно пекуча для нашого народу під цю пору. Під комуністичною владою, в умовах суворої цензури та загальної регляментації духового життя українська наука й література не можуть розвиватися нормально, а українська політична думка прозябає тільки в формі захалявних писань. Наші культурні діячі в УРСР, що перебувають під тиском тоталітарного режиму, навчилися шанувати вартість свободи вислову, якої вони позбавлені. Саме тому ця справа посідає центральне місце серед постулятів сучасної інтелектуальної опозиції на Україні, передуючи навіть вимогам специфічно національного характеру. Цю позицію з притаманною йому чіткістю зформулював Іван Дзюба: “Цьому русифікаторському насильству я пропоную протиставити одне: свободу - свободу публічного і чесного обговорення національних справ, свободу національного самопізнання, самоусвідомлення й самовироблення. Але перше й останнє - свобода обговорення, дискусії, суперечки”[355]. А Святослав Караван-ський в одній зі своїх тюремних поезій оспівує “вільний розум, совість віку”, що “стоїть на краю могили і жде кулі у свій гордий череп”.
Українська еміґрація, що проживає в демократичних країнах Західньої Европи та Північної Америки і користується їхніми вольностями, могла б зробити чимало для того, щоб розумними й цілеспрямованими заходами підсилювати змагання до інтелектуальної
