Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
Причин цього невідрадного стану слід шукати у внутрішніх відносинах української діяспорійної громадськости. Бо як можна від еміграції чекати, щоб вона підтримувала боротьбу за інтелектуальну свободу в УРСР, коли вона сама, в особі своїх офіційних представників, не тільки не виявляє розуміння принципу “свободи обговорення, дискусії, суперечки”, але цей принцип послідовно й систематично заперечує?
Я свідомий вагомости цього закиду. Можливо, що дехто пробуватиме ставите під сумнів його слушність. Але можу послатися на інші голоси, що стверджують відсутність інтелектуальної свободи в житті української еміграційної спільноти. Ось думка Михайла Добрянського, відомого публіциста й політичного діяча:
“Незалежної громадської думки немає без дискусії. Дискусія -головний інструмент, яким працює демократія, - неможлива без загального визнання свободи слова. На жаль, надто часто в нашому не тільки політичному, але й громадському житті на еміграції ви зустрічаєтесь зі ситуаціями, де мусите сумніватися, чи є в нас свобода слова. Всілякий естаблішмент, не зважаючи на його більшу чи меншу можливість користуватися засобами примусу, намагається придушити критичну думку. І тому головне, що сьогодні на потребу, - не піддаватися моральному тискові, який часто перетворюється на моральний терор”[357].
Учасник українсько-американського студентського середовища Роман Купчинський{78}, ствердив недавно з огірченням, що на те, щоб познайомитися з затискуванням свободи слова, не треба їхати аж до Києва, бо відповідні приклади можна знайти і в українському Нью-Йорку. Цей молодий автор поставив офіційним колам української громадськости в США такий далеко не реторичний запит: “Чи вільно українському громадянинові на еміґрації мати свою власну думку і її висловити без страху репресій?”[358]
Загально відомо, що наша еміґраційна преса (за рідкими винятками) не розбуджує, а, навпаки, заглушує вільну дискусію. У цій пресі обмаль фактичної інформації та серйозного обміну думок, але зате її сторінки залиті нудною патріотичною мораліною. На всяких з’їздах, конференціях, мітинґах та інших громадських влаштуваннях неподільно панує примітивне пустомельство. Кожний проблиск вільної, критичної думки, що відхиляється від канонів обрядового патріотизму, зустрічають вороже, а її носіїв намагаються очорнити, зацькувати й ізолювати від ширшої громади.
Особливо прикре враження справляє, коли до походу проте інтелектуальної свободи приєднуються наукові установи, навіть із заслуженим у минулому іменем. Прикладом цього може служити документ з чудернацькою назвою “Засади співпраці в управі Американського НТШ, прийнятий 15 лютого 1969 року управою Наукового Товариства ім. Шевченка в США. Оті “Засади співпраці” являють собою своєрідний кодекс поведінки, який, згідно з волею авторів, повинен зобов’язувати не тільки членів їхньої організації, але взагалі всіх українських науковців в Америці чи, може, навіть у цілому західньому світі. Як головне завдання ставиться українським науковцям обов’язкову “боротьбу проти Москви”, що у практиці не може означати нічого іншого, як зведення науки до рівня простацького політиканства. Поряд з цим, “Засади” включають злобні інсинуації на адресу тих українських працівників науки, які не хочуть піддаватися диктатові самозванчих арбітрів громадської моралі; їм пришивають “пропаґанду неохвильовізму та націонал-комунізму”. Згідно з газетним повідомленням, текст цього ґротескового документу управа Американського НТШ ухвалила “одноголосно”. Честь членства НТША врятувала одна людина - д-р Данило Богачевський{79}, що осмілився прилюдно запротестувати проти цієї спроби нав’язати українській “вільній” (так!) науці примусовий політичний конформізм: “Цими своїми ідеологічно-політичними засадами та напрямними управа НТШ заходить у конфлікт з вимогами та завданнями науки. Бож найважливішою, а то й найвищою ціллю науки є дослідження об’єктивної правди. В цьому змаганні до правди науці не можна накидувати ні метод, ні правил, ні напрямних”[359]. Не зважаючи на часті посилання на славні традиції установи, “Засади співпраці” - якщо їх взагалі розглядати серйозно, а не гумористично, - повнотою заперечують дух і стиль праці, що панували в Науковому Товаристві ім. Шевченка в ті часи, коли воно було справді науковим і коли його очолювали учені й громадяни формату Грушевського, Франка і Гнатюка.
Речники офіційних кіл української еміґрації залюбки протестують проти обмежень, що їх українське духове життя зазнає на Радянщині, та проти переслідувань українських письменників та науковців комуністичною владою. Такі протести нічого не коштують, на них можна навіть збивати політичний капітал. Але уявім собі на хвилину, що сталося б, коли б котрийсь з підрадянських вільнодумців опинився між нами на еміґрації. Можна здогадуватися, що йому не було б трудно знайти спільну мову з еміґраційними інтелектуалістами-вільнодумцями та т. зв. “реалітетниками”{80}. Зате можна закладатися, що в системі еміґраційного естаблішменту для нього не знайшлося б місця. Бо “вільний розум, совість віку” ненависний еміґраційним бонзам не менше, ніж совєтським бюрократам. Ці й ті однаково поборюють кожного, хто осмілюється мислити незалежно і хто має громадянський хребет. Різниця між ними тільки в тому, що перші, не маючи сьогодні у своєму розпорядженні засобів фізичного терору, намагаються задушити вільний розум методами “морального терору” (за визначенням М. Добрянського). Але неможливо рівночасно відстоювати інтелектуальну свободу для Радянської України та її обмежувати й затискувати у власному середовищі. Це протиріччя тяжить над усім громадським і культурним життям української діяспорної спільноти, засуджуючи її змагання на безплідність. Бо при пануванні авторитарної системи у внутрішньому житті еміґраційної громадськости її акції, спрямовані проти режиму комуністичної диктатури на Україні залишаються самообманом і лицемірством.
СПАДЩИНА ТОТАЛІТАРНОГО НАЦІОНАЛІЗМУ
Українські еміґранти часто нарікають на те, що світ нас “не визнає”, що наші спроби популяризувати українську справу зустрічають порівняно дуже слабий відгомін. Ми схильні пояснювати це незрозумілим засліпленням західнього світу абож впливами різних ворожих до України сил. Не можна заперечити, що в західніх країнах існують чинники, які зацікавлені в тому, щоб дискредитувати українські визвольні змагання. Проте дуже корисно бути свідомим того, як ми самі виглядаємо в очах сторонніх обсерваторів, а цього питання ми звичайно собі
