З поляками проти Вкраїни - Юрій Осипович Тютюнник

Петлюра покрутив щось тижнів зо два, а потім таки підписав мені доручення, на підставі якого я міг їхати до Варшави і Львова для полагодження взаємин між представниками польської влади і партизанським штабом, як вирішено назвати „спеціяльний орган", призначений для організації протирадянського руху на Україні.

Зміст того мандату такий:

Таємно

ПОСВІДЧЕННЯ

Явитель цього — генерал-хорунжий Тютюник Юрко, командирується до міст Варшави і Львова в справах принціпового і практичного розвязання, в порозумінні з відповідними органами Польської влади та иншими при посередництві Нач. Укр. Військово — Ліквідаційної Комісії у Речі Посполитій Польській, генерал-поручника Зелінського, зв’язаним з покладеним на нього завданням питань.

„Петлюра".

Начальник В.-Пол. канцелярії Виговський

До речі, для „конспірації" Петлюрина військова місія у Варшаві була переіменована на „Українську Військово-Ліквідаційну Комісію у Речі Посполитій Польській". Комісія продовжувала виконувать ті самі завдання, що й місія[4].

З тим папером і виїхав я до Варшави. В моє завдання входило вирішити питання і про матеріальну базу для будучої роботи. В цьому напрямку, як і в усіх, мої уповноваження формально були занадто врізані тим, що в документі помічено: „При посередництві… генерала-поручника Зелінського". Як я вже згадував, Зеліиський був військовим представником у Варшаві. Йому Петлюра дуже довіряв.

Приїхавши до Варшави, я зупинився в „Готелі-Польському", де містилася і військова місія Зелінського. Сам Зелінський мешкав не в „Готелі — Польському", а на окремому мешканні. Місія займала цілий поверх великого будинку і напевно витрачала чималі гроші на своє утримання.

На другий день зранку до місії приїхав Зелінський, я мав нагоду познайомитися з одною із найдовіреніших осіб Петлюри. Зелінський, типовий старий російський генерал, гладкий ледачий ласун і. зовсім не робить вражіння розумної людини, хоч інтриган досить спритний. Дивився я на оцього „начальника місії" і думав:

— З такими представниками далеко не заїдеш. Але він не страшний Петлюрі, бо ні до чого нездатний[5].

На другий же день після мойого приїзду до Варшави приїхав і Гулий, що через Румунію перебрався до Польщі.

Від Гулого ми одержали інформації про його рейд на Київщину. Оповідав також Гулий про повстанців. Як пізніше виявилося, він теж перебільшував сили і значіння повстанців.

Зелінський вирішив використати наше прибуття до Варшави і намовив нас піти увечері до клубу, де збиралося товариство емігрантів ріжних націй, які стояли на ґрунті боротьби з Радянською владою.

В польському генштабі довідалися про наш приїзд до Варшави. Це до певної міри було передчасно і зіпсувало настрій Зелінському, бо він уже зробив роспорядження свойому помішникові Бондарівському написати меморандум французам, поминаючи поляків.

Мене власне не дуже турбувало те, що Петлюра обмежив ініціативу, доручивши зноситися зо всіма лише через посередництво Зелінського. Великих надій на всякі допомоги з боку французів чи поляків я не мав, залишаючись вірним основній своїй лінії, що, врешті, рішаючою силою на Україні є маса. А з масами я сподівався зв’язатися без посередників. Поїхав до Варшави на вимогу Петлюри, який вважав недопустимим по відношенню до поляків провадження будь-якої акції без відома польського генштабу. А поляки досить ревнивими були і зовсім не подобалося їм, що ми збираємося звернутися до французів.

Увечорі Зелінський попровадив мене та Гулого до клубу емігрантів. Коли ми увійшли до помешкання клубу, що займав де-кілька поганеньких кімнат, представник Грузинської еміграції якраз робив доклад про захоплення Грузії Червоною Армією. Він закликав спільними силами боротися проти „насильства". Та серед авдиторії, що складалася десятків з двох людей, які апатично слухали промову, заклик не знаходив відгомону — не для боротьби народилися ті люди. Посидівши з годину, ми вийшли. Пізніше довідався я, що клуб одержував субсидії від польського генштабу.

Меморандума до Ніселя — начальника військової місії (французької) у Варшаві — компонував Бондарівський, великий спец в справах меморандумів. Він так само любив гроші, як старий Зелінський жінок, і де тільки можна було, гарбав їх до своєї кешені. Разів кілька його мали віддати до суду, але кожний раз Петлюра боронив Бондарівського. Такай спец дуже потрібний був Петлюрі.

Поляки вживали заходів, щоб Нісель не прийняв мене як до того вже було трапилося з Петлюрою. До нас, ніби-то випадково, заскочив офіцер з другого відділу польського генштабу — капітан Чарноцький, і почав намовляти звернутися до начальника польського генштабу. Чарноцький незавидний миршавенький чолов'яга, але хитрий як сам сатана. Зелінський погодився звернутись і до начальника польського генштабу, а поки-що почав збиратися до Ніселя, бо той уже через капітана Левінсона повідомив, чекає нас.

До помешкання французької місії зовсім близько, але Зелінський сідає в авто і через хвилину ми під'їхали. Позавсім, місія, чи то пак „комісія" Зелінського мала де-кілька авто, не зважаючи на те, що інтерновані в таборах їли напівздохлу конину і гинули від туберкульозу в холодних гнилих бараках.

В прийомній чекати не довелося. Зараз же по приїзді Нісель прийняв нас. Говорив він досить добре російської мовою. Робить вражіння людини розумної. Він перечитав нашого меморандума, якого я