З поляками проти Вкраїни - Юрій Осипович Тютюнник

Савінков певно мав досить сердечні відносини з польським генштабом, тому що при нас разів кілька звонили туди по телефону. Мали силу мап з польського генштабу. Борис Савінков цікавився більше всього контактом всіх протибільшовицьких сил.

Я поставив питання про територіяльне розмежування сфер діятельности. Борис Савінков усякими способами намагався поминути це „несвоєчасне і дражливе" питання, та, нарешті, принціпово погодився на мою пропозицію, яка зводилася до того, що на Україні робимо лише ми — П.-П. Штаб… Розійшлися, запевняючи один одного у великій приязні.

Навантажившись усякими запевненнями про співчуття та допомогу, я вирушив до Тарнова. А по дорозі трапилася знову маленька оказія, що характеризує тодішні настрої деяких вищих офіцерів польської армії. Сиджу я собі в переділі першої класи. Згодом до переділу вступав польський генерал і, зиркнувши у мій бік, сідає коло вікна. Сидимо і мовчимо. Приходить кондуктор повірять білети. Подав генерал військовий документ подорожи. Такий же документ подаю і я. Генерал звертав увагу на мій документ. А тут неначе навмисне кондуктор тикав йому мого документа. На Документі помічено і „начальна команда військ польських". Певно генерал рішив, що мав справу з не аби-якою персоною, хоч я і вдягнутий був у цівільний костюм.

— Генерал-підпоручник, — рекомендується.

— Генрал-майор Полозов, — відповідаю російською мовою.

Генерал також починає по-російські:

— Дозвольте узнати, пан є росіянином?

— Так, росіянином з арміі ген. Перемикіна.

Починається балачка. В результаті виявляється, що бодай не старі знайомі — обидва служили у першому сибірському корпусові. Згадуємо бої проти німців. Далі заговорили на політичні теми.

Я вилаяв Савінкова (всі з армії Перемикіна лаяли Савінкова). Генерал спочатку обережно, а потім сміліще почав нарікати на Пілсудського. Тяжко зітхнувши, він усе-ж та згадав за „мінувшее жітьйо". Відносний між нами ставали ніби і зовсім дружними.

Раптом на одній зі станцій входить до нашого переділу польський полковник. Привітавшись з генералом, він глянув на мене і:

— Пане генерале! Вибачайте! Не пізнав я вас у цівільнім.

А потім звертаючись до польського генерала каже;

— Пан генерал не знає? То є… і називає моє ім’я і прізвище.

Хвилина замішання. Потім я пояснюю, що їзджу інкогніто по документах польського генерального штабу, а тому ніяк не міг поводитися инакше. Та вже балачка не була такою інтимною, як до того.

В Тарнові треба було все організувати спочатку. Та було принціпове питання, на якому місці загальної схеми, хоч-би Петлюриної держави поставити П.-П. Штаб[7]. До якогось міністерства, чи до чого иншого треба було його пристосувати. Чому-ж він мав окремо висіти в повітрі? Инакше виглядає справа, коли всі гуртом знаходяться між небом і землею, а инакше виглядає вона, коли хтось окремо починає теліпатися. Багато Петлюра мав „державних апаратів" і до одного з них міг приділити і П.-П. Штаб. Так думав і я і пропонував узяти оперативний відділ Генштабу (який уже він там не був) і використати його для цілей повстання. Однаково тому відділові не було чого робити. Та Петлюра мав тенденцію побільшувати кількість центральних інституцій до безконечности. В результаті 19 міністерств і ні одного повітового комісара, навіть тоді, як Петлюра перебуває на Україні. Подавши відповідного доклада, я вирушив до Львова. В допомогу мені Петлюра додав Кузьминського, якого уважав за дуже вірну особисто йому людину.

у Львів я приїхав з листом від Чарноцького до майора Фльорека, що працював у штабі шостої польської армії. Треба відмітити, що і у всіх т. зв. „пілсудчиків" була подвійна підлеглість — одна по чисто військовій лінії, а друга по лінії „Польської організації військової" (П. О. В.), головним відпоручником якої у Львові був майор Фльорек.

У Львові бачився з командиром 6-ї польської армії — ген. Галером і його начальником штабу, Стаховичем. Вони, видко, мали уже відповідне роспорядження з Варшави, тому з ними не довелося багато говорити. Техничний контакт з нами повинен був тримати майор Фльорек, якому „доручено це зверху", як сказав Галер. Розуміється, що збоку останнього, а також і всіх його співробітників, не було затримки в напрямку всіх обіцянок що до звязку з Україною.

З Фльореком умовивсь про техніку.

Я не надавав значіння обіцянкам, знаючи, що поляки ніколи їх не виконували. Та мені ходило, щоб вони, принаймні, не перешкоджали нашій роботі, чого швидче сподівався, ніж допомоги.

Тоді — ж при штабі 6-ої польської армії залишено Кузьминського, який повинен був у першу чергу заснувати становий пункт у Львові і перепускні пункти на кордоні.

Само собою, що і Петлюра повинен був якусь компенсацію давати Пілсудському за протекторат останнього. Тоді якраз поляки збіралися „повставати" на Горішньої Шлезьку і набірали добровольців по всій Польщі для тої авантури. Петлюра запропонував і свої послуги, розуміється не для того, щоб самому особисто воювати з німцями. Він „дозволив" інтернованим воякам своєї армії допомогти полякам „визволити" Горішній Шлезьк. Поляки використали той дозвіл по своєму. Ріжними способами вони примусили бідуючих людей у ганебній ролі.

Раз, їдучи вже під час бешкету на Горішньому Шлезьку по залізниці, стрічаю на Краківському вакзалі де-кілька козаків з Вадовицького табору. В одного перевязана рука, в другого на голові намотано, той на милиці… Привітаюся і питаю:

— Що це з вами, хлопці?..

— Та ми-ж повстанці… на Шлезьку повставали.

— Проти кого? — питаю.

— А дідько його знає проти кого. І німців били, і поляків, і жидів і всіх, що не хотіли повставати, били. Кого наказано було, того й били!

— Та-щож ви подуріли чи що? — кажу: не було чого робити? На бісового батька здалося вам оце воювати з німцями то-що, коли ті люди нічого злого нам не заподіяли!

— Авже-ж, що не заподіяли… Та що ми мали робити коли поляки у Домб’є були погнали-б, як-би ми не пішли в „добровольці". А так — два з половиною долари на день та ще й возять тебе, як пана своїми залізницями, — усміхаючись,