З поляками проти Вкраїни - Юрій Осипович Тютюнник
В унікальному творі «З поляками проти Вкраїни», видатного письменника Юрія Осиповича Тютюнника, розкривається болісна сторінка історії, пов’язана зі складними подіями та взаєминами між національними групами. Автор вдало поєднує художній хист із глибоким розумінням історичного контексту, розгортаючи перед читачем вражаючий епопею.
Твір починається в епоху, коли взаємини між українцями та поляками знаходилися на рубежі між дружбою та конфліктом. Головний герой, занурений у вирі різноманітних випробувань, намагається знайти свій шлях серед політичних інтриг, військових подій та культурних протиріч.
Тютюнник майстерно використовує слово, щоб відобразити психологію персонажів та витонченість деталей історії. Кожен образ, кожне слово пронизане глибоким змістом і здатним розкривати складні аспекти міжнаціональних відносин.
Тема конфлікту та пошуку миру є центральною у творі. Автор ставить перед читачем важливе питання про можливість врегулювання конфліктів та взаєморозуміння між народами, де герої виборюють свій шлях до спокою та примирення.
Мовленнєва майстерність Тютюнника не тільки зачаровує, а й змушує глибше розуміти сутність історії та людської природи. Він вдається до використання різних літературних засобів, щоб створити атмосферу напруження та величі, що поглиблює враження від читання.
«З поляками проти Вкраїни» — це твір, який залишає слід в історії та серцях читачів. Ця епопея про відвагу, жертвоприношення та прагнення до миру і примирення. Замовте свій екземпляр цього видатного твору вже зараз на readbooks.com.ua та поглибіть своє розуміння важливих сторін історії, яку розкриває талановитий Юрій Осипович Тютюнник.
Передмова
Мемуари Юрка Тютюника — це не просто спогади сучасника, це перш за все акт обвинувачення. На лаві підсудних сидять поруч себе українська еміграція й польська дипломатія. І читаючи мемуари, не знаєш, хто з двох підсудних більш винний, на кого мусить впасти суворий присуд історії.
18 березня 1921 р. було підписано Ризького мирового договора між Радянськими республіками й Польщею. Починаючи з часу ратифікації цього договору — з 30 квітня того-ж року — Польща не могла дозволяти існування на своїй території всяких ворожих Україні й Росії організацій. Проте, протягом усього літа 1921 р. емігрантська й європейська преса в один голос кричала, що Петлюра готує похід на Україну, що його штаб у Львові знаходиться напоготові, що зрештою йому забезпечено матеріальну допомогу з боку союзних держав — і в першу чергу Польщі й Франції. Перебіжчики й утікачі з польського демократичного раю повідомляли, що на польській території відбуваються формування інтернованих українців, яких незабаром буде кинуто на Вкраїну під виглядом повстанців.
Стурбований цима звістками, Уряд УСРР не одного разу звертався до Польського Уряду усякий раз одержуючи від його запевнення про брехливість чуток і про те, що з моменту ратифікації Ризького миру петлюрівщина в Польщі не існує. Щоб дати Радянському Урядові запевнення повної своєї лояльности, польський уряд погодився на вислання з Польщі низки російських контр — революціонерів (Савінкова, Дікгофа-Деренталя, Петлюри, Тютюника), призначивши термін вислання між 8 і 20 жовтня. Що до Тютюника, то цей договір між представниками Радянських Республік і Польщею був виконаний з маленьким запізненням: Тютюник був висланий з Польщі не 20 жовтня, а 4 листопаду. Крім того, вийшла ще маленька помилка з боку Польщі: Тютюник був висланий не кудись у Європу, а таки на Радянську територію, і під охороною не двох-трьох поліцаїв, а в супроводі 2000 озброєних польськими рушницями й кулеметами петлюрівців та кількох польських офіцерів. Незабаром ця почесна варта Тютюника перетворилася на „селян — повстанців", а самий наскок цієї банди був прославлений по всіх усюдах, як вибух народнього гніву, помсти над окупантами.
Чим скінчився отой „народній гнів", добре відомо Після розгрому кількох цукроварень і залізничих станцій „повстанцям" довелося тікати назад в гостинні табори Польщі, а інсценізаторам „народнього гніву" — викручуватися під тягарем радянських нот.
Подальша історія одного з головніших героїв цієї інсценізації, автора мемуарів, теж відома. Побувавши на Україні, добре ознайомившись з настроєм селянства, добре знаючи й всю нікчемність і мізерність визволителів — танцюристів під дуду польського генштабу, Тютюник відійшов од Петлюри, почавши ділати на свій власний ризик. Він намагався утворити щось подібне до фашиської організації зо всіх менш заплямованих елементів військової петлюрівщини, викинувшигасло: „Визволення народу — силами народу". Одержавши відомости про існування на Україні повстанчої організації ВВР (Вища Військова Рада), Тютюник в середині 1923 р. поїхав на Україну, щоб стати на чолі організації. Кілька місяців на батьківщині, в самому вирії величезної праці по відбудові України, дали йому змогу переконатися, що його гасло про визволення народу силами самого народу вже переведене в життя, бо робітники й селяни, які господарюють у визволеній Україні, і є той самий нарід, з якого він вийшов, і задля визволення якого йшов на послуги польському імперіалізмові.
„Шляхом гіркого й тяжкого досвіду, — писав Тютюник у своїй заяві до ВУЦВК, — довелося мені переконатися, що соціальна контр-революція є одночасно контр-революцією національною. Помалу й для себе непомітно я, як і вся українська еміграція, перетворювався в руках ворогів України на знаряддя проти неї. І останній мій напад на Україну в осени 1921 р. показав мені ясно, що я відограв ролю виконавця темних інтриг польських імперіялістів. Ще один крок — і мені довелося-б спуститися на дно, — відограти ролю свідомого зрадника своєї нації, боротися проти того, що найдорожчим було й є для мене, і боронити ненависне. Таку ролю відограє еміграція, бажаючи догодити своїм хлібодавцям"…
Добровільно ставши в роспорядження Радянської влади, Юрко Тютюник був амністований.
В мемуарах Тютюника ми нічого не змінюємо, нічого не викреслюємо, бо це занадто важливий документ, і ми до його й ставимось якраз, як до документу. Автор, напр., називає петлюрівські військові формування „армією" — ми дозволюємо йому цю забавку, не міняючи на загально прийняте „банди". Зрештою, петлюрівські формування дійсно мали якісь росподіли на дивізії, бригади, то-що мали свою номенклатуру, чини. З цього погляду їх дійсно можна було-б рахувати за військо, а не за банди, коли — б не те, що термін „банда" в нас не стільки стосується форми, скільки змісту.
А про внутрішній зміст „армії" й „війська" сам Тютюник говорить досить неприємні речі.
Чим же важливий для нас цей документ, цей акт обвинувачення?
По — перше, вони виявляють усю зрадницьку ролю українських патріотів, тих, хто задля визволення України від „московських окупантів" продавав її уже найсправжнісіньким окупантам — німецьким, французьким, румунським і польським імперіялістам. Як на фільмі кіно, в мемуарах Тютюника перед нами проходить ціла низка трагікомічних постатів, більшість яких згинуло без усякого сліду. Комічні по суті, по свойому змістові, вони були трагічними для України. Всі ці отамани, підотаман які, сидючи по польських шинках, складали звіти про свої славетні геройства на Україні, вони, ці опереткові, як і сам „уряд" У.Н.Р., герої, коли була можливість, вдиралися на території України, руйнували радгоспи та цукроварні, катували селян і робітників.
А чого варта постать самого Петлюри, отого „маніяка", який „в кожної баби з України питав: „Чи ждуть мене ще на Вкраїні?" Для характеристики недоробленого корснканця з Кобеляк, без трьох хвилин Мусоліні — мемуари Тютюника дають багато цікавого матеріялу.
Та не в тому головна вага їх. Роля польського генерального штабу, польського міністерства закордонних справ і таким чином — польського уряду виступає в мемуарах в досить огидливому вигляді.
Польський уряд, як уже зазначено, ввесь час запевняв нас, що жадних ворожих Радянській Україні петлюрівських організацій на терені Польщі нема — Тютюник росповідає і про міністерства в Тарнові і про петлюрівські представництва при дефензивах.
Польський уряд ввесь час перечив існування партизансько-повстанчого штабу — Тютюник доводить,
