З поляками проти Вкраїни - Юрій Осипович Тютюнник
Були ми і в генерала Развадовського. Останній, прийняв нас в помешканні польського генштабу, у власному кабінеті. З балачок мені стало ясно, що генерал Развадовський цілком поділяв думки Пілсудського що до виконання Ризького договору. Развадовський запевнив, війну припинено лише для того, щоби краще підготовитися до нової боротьби з більшовизмом та що після формального замирення Петлюра фактично одержуватиме від Польського правительства більшу допомогу, ніж до того. Развадовський робив вражіння дуже облесливої людини. Він просто пухом стелив, балакаючи, м’яко стелив. Він і не гадав залишити українців.
А зараз вживе усіх заходів, щоб допомогти нам. Принціпово він погоджувався зо всім, про що „дипломатично" торочив йому Зелінський, який для більшого вражіння навіть царського „георгія" начепив на українського жупана. Зброї і всякого військового майна обіцяв Развадовский відпустити у великій кількості. Техничні питання наказав вирішити капітанові Чарноцькому.
Я умовився з Чарноцьким, що до мене в Тарнів буде прислано з генштабу офіцера, який і буде посередником між мною і ріжними органами польської влади на місцях. А приймаючи на увагу, що на відтинку проти України стоїть штаб VI Польської армії, я повинен був виїхати і до Львова, щоб умовитися на місці про техніку руху людей до кордону на Україну.
Я вже збирався виїзжати з Варшави, як раптом до мене заходить Тимченко, якого я знав за особистого ворога Петлюри. Тимченко був знаменитий лише тим, що в чистому полі серед білого дня капітулював з добре озброєною і боєздатною українською „сірожупанною" дивізією перед поляками 1919 року. Зо всіма попередженнями про конспірацію Тимченко повідомив, що зі мною хотять бачитися „люди, — які можуть багато зробить в нашій справі", що є то українські патріоти і що побачення з ними мене ні до чого не зобов'язує. Прізвища де — кого з них він обіцяв сказати мені лише, коли я погоджусь на побачення. Чому, думаю мені не піти та не подивитися, що воно там за патріоти? Я дав слово. Тимченко назвав Ханенка, Грохольського та Подгурського, але тут же зазначив, що Ханенко є не цілком відповідною особою, за те Грохольський та Подгурський є „цілком наші люди"… Особисто я на був знайомий ні з одним із названих „патріотів". Знав тільки, що Ханенко колишній великий землевласник і сахарозаводчик, був господарем гетьмана Скоропадського — чимсь подібним до міністра гетьманського двору.
Увечері я познайомився з „патріотами". Вони обсіли навколо столу і крадькома поглядали на мене. Опріч Грохольскоґо та Ханенка, були тут брати Подгурські, Хорват і ще де — кілька чоловіка.
Хорват і один з Подгурських почали своєрідне інтерв'ю зі мною. Потім багато говорили про свої впливи в Європі й ссобливо в Польщі.
А все — ж були то надзвичайно оригінальні типи. Для них ніби-то і не було революції. По їхньому відбувся звичайний грабунок їхнії дібр, а тому "во ім'я вищої справедливости" все повинно бути їм повернено і селянство має бути покараним. Мене цікавили не так їх принціпи „вищої справедливости", як самий спосіб покарання українського селянина, якого гадали вжити оті архичорносотенці. Виявилося, що для того нема ніяких реальних можливостей, бо Антанта, за виразом Хорвата, „велика сволоч". Надії на інтервенцію посипалися. Але віра в свою правоту творить надію. І Хорвати вважали за найбільш доцільні почекати, поки більшовики самі розбіжаться, а нарід, похнюпивши голови, прийде просити „своїх панів" повернутися на Україну.
— Ми тут будемо сидіти. Сидітимемо і поглядатимемо на схід, де замісць залізниць, радіо, аеропланів, — будуть ходити валками чумаки та на великих шляхах гулятимуть розбишаки, побираючи податок з усякого, хто йде і хто їде. Отож і попросять нас: Ратуйте! — з патосом говорив Подгурський.
Найрозумнішим з них все-ж був Ханенко, що ніби-то зважав на факт революції, не любив згадувати про „вищу справедливість", а лише міркував, що можна реально відібрати від селян та робітників із того, що вони здобули за революції.
Решта „патріотів" робили вражіння маніяків. Розуміється, що свої наміри Ханенко маскував „державними інтересами".
Пізніше ця група „патріотів" стала осередком „союзу хліборобів України", що заснувався у Варшаві. В тому союзові переважали польські елементи. Вони таки справді малі добрі звязки з польськими державниками, бо коли треба було дістати візу на в'їзд до Польщі, або виїзду, чи полагодить якусь иншу справу, то через „хліборобів" це можна було швидче зробити, ніж з наказу самого Пілсудського[6].
Врешті і „хлібороби" обіцяли мені всяке співчуття зі свого боку. Я не вірив у щирість їхніх обіцянок, бо коли — б узяти всерйоз їхні запевнення, то мені ще тоді нічого не залишалося-б робити, опріч негайного виїзду в Радянські Держави для віддачи себе в роспорядження хоч би й не української, але Революційної влади.
Повів ще нас Зелінський до гостинниці „Брюль". Там садів Борис Савінков зі своїм штабом. Але-ж то таки дійсний ворог України! Як звичайно у таких випадках, він дуже гарно говорив та не договорював. Всі питання принціпового характеру на його думку повинні вирішитися не то в установчих зборах, не то в „свободно — избранных советах". Він мріяв про „третю Росію", що має простягтися від Карелії до Кабула, від Дунаю до Камчатки. Борису Савінкову допомагав його брат Віктор — гуляка хлопець. Там же крутився капітан Ресселевич та
