З поляками проти Вкраїни - Юрій Осипович Тютюнник
— Вони гірше від більшовиків!.. викрикував він.
Не знаю, чи справді тоді, всі, що були на нараді, мали переконання, ніби їм таки пощастить на цей раз заволодіти Україною, як не знаю також, чи не були вони переконані в протилежному. Для мене було очевидним, що сподіванки на рух уперед не мають реальних підстав. Хіба що трапилося — б чудо. Проте, коли я „на всякий випадок" запропонував виробити план відвороту, то частина зібрання заперечила потребу такого плану. Як потім виявилося, тікати можна і без плану.
Для характеристики внутрішніх відносин і настроїв, не шкодить пригадати один факт, що трапився в час наради. В районі Ялтушкова стояли частини, які підлягали мені. В самому Ялтушкові на цукроварні росташувався штаб. Нарада відбувалася в помешканні директора цукроварні. Для всіх учасників наради штабом були призначені кімнати. Оскільки учасниками наради були „високі особи", коло кожного помешкання поставлено вартового з рушницею. Петлюриним міністрам чомусь прийшло в голови, що „Тютюник всіх заарештує", коли вони полягають спати, — і вони з переляку зібралися в одній кімнаті, де й перебували до самого ранку. Другого дня я довідався про цей факт, але ніяк не міг зрозуміти причини скупчення „Уряду — У. Н. Р." в одній кімнаті. Тільки багато пізніше аж у Тарнові довідався, що Уряд сподівався свого заарештування з мого наказу. До такої сподіванки на мою думку не було абсолютно ніяких підстав, бо я і тоді і після аж до самого розриву з Петлюрою поводився цілком коректно відносно людей, яких я вважав за своє правительство. Не будучи захопленим великою повагою індивідуально ні до одного з міністрів, а також і до всіх гуртом, все-ж не маючи кращого правительства, я вважав за свій обов'язок коритися і боронити тих міністрів. А вони напевно почували себе достойними арешту, а можливо й суда і вважали, що я маю моральне право заарештувати їх. Досить нагрішили. Ще й у Варшаві в початку 1922 р., сидючи зі мною у кавярні, де мені було призначено побачення Петлюриним прем'єром Андрієм Лївицьким, я одержав од прем'єра цідком товариське запитання: еге — ж, ви — б таки заарештували нас тоді в Ялтушкові, на нараді, коли — б ми не погоджувалися зо всім, що ви пропонували.
Ех, коли-б я знав, що вони все виконуватимуть, чого я вимагатиму! Багато нещасть можна було-б запобігти.
— „Звідки ви взяли, що я мав арештувати Вас?" питаю.
— Хе, хе, хе, — хитренько усміхається „прем'ер", — а навіщо Ви, скажіть, наказали кінному полкові прибути до Ялтушкова?
— Це вже, навіть, і для мене було забагато.
— Та зрозумійте — ж Ви, — відповідаю, — що для заарештування такого правительства, яке боїться власного війська, досить мені було послати джуру, або кухаря, а не скупчувати цілого полка.
Після того більш мені не кортіло бачитися з „прем'єром", що призначає авдієнції в кавярнях і почуваючи себе злочинцем, боїться арешту з ініціятиви тих, кров'ю яких спекулює на Європейських торжищах.
Та хоч і якими безпорадними були міністри в Ялтушкові. проте з Кам'янця вспіли вибратися заздалегідь. Ніхто з військових не бачив їх на схід від Збруча після Ялтушківської наради. Очевидно, коли справа торкається своїх особистих інтересів, то Петлюрини міністри мають плани евакуації своїх власних річей, а для забезпечення тої евакуації послано було більше десяти тисяч війська в наступ маючи запаси набоїв всього лише 100 тисяч штук.
Остання „евакуація" занадто сильно захитала авторитет не тільки Петлюриних міністрів, а й самого „Головного". За виключенням одного Е. Архипенка решта міністрів уважили за доцільне не з'являтися на очі військові, аж поки останього не обезброїли поляки. Навіть „Головний" вважав за конечне по приїзді до Тарнова написати „отреченіє". Але, переконавшись, що його ніхто не проситиме аналювати „акт великої історичної ваги", Петлюра з власної ініціативи подер своє „отреченіє".
Мабуть, Пілсудський не чекав такого блискавичного фіналу У.Н.Р. Про всякий випадок він „дозволив" одному з активніших „Пілсудчиків", полковникові польської служби, Славикові, формувати з охочих поляків спеціяльні загони для операції, на Україні на власну відповідальність.
Коли-б події йшли не таким швидким темпом, то напевно п. Славик спробував би „збунтуватися" на зразок Желіговського, що в такий спосіб захопив у литовців Вільно. Та переконавшись, що йому не пощастить, Славик припинив свої формування і взявся роззброювати вчорашніх союзників…
Майже разом з нами відійшла за Збруч іще одна „Армия", була то „Русская Демократическая Армия", політочним вождем якої був Борис Савінков, а командував нею цілком чорний монархіст, генерал Перемикін. Ця „армія", зовсім несподівано для нас опинилася поруч із нами, намагаючись „визволить" Україну. Потім виявилося, що Савінков мав якийсь договір з Петлюрою, а поляки спішно перетранспортували на Україну отих чорносотенців, що маскувалися під прапором „Демократической армии" Та „армія" складалася лише з одної дивізії, якою командував катеринославський поміщик, генерал Бобошко. Була вона ще в гіршому матеріяльному стані від нас і поповнювала свої запаси все тим же українським цукром. На щастя не довелося довго співробітничати з „русской армией", бо вона втікла від червоних частин при першій же зустрічі.
Військовий представник Петлюри в Варшаві — ген. Зелінський десь здибав осаула Яковлева, що мав під своєю командою щось коло тисячі бойців. Яковлів не підлягав ні якому політичному центрові. Визнавав себе козаком мріяв про утворення „всекозачої держави від Дону і Тереку аж по самісінький Урал". З тим авантурником генерал Зелінський від імени Петлюри підписав військового договора, в якому між иншим було написано, що договорюються „з ціллю продовження боротьби проти більшовиків, що являється можливим і доцільним лише при
