З поляками проти Вкраїни - Юрій Осипович Тютюнник

Польські власті мали явного наказа, згідно з яким усе військове майно і зброю повинні були вони прийняти від нас по актах. Можливо, що поза тим було дано ще і таємного наказа, бо фактично, де тільки можна було, поляки намагалися відобрати від нас усе, не складаючи ніяких актів і не даючи росписок за забране. Вони поводилися цілком анархично і тільки відповідна постава проти них часом забезпечувала нас від чергового грабунку.

Ми пробували скаржитися. В штабі 6-ої польської армії, у польському військовому міністерстві і скрізь в центрі нам офіційно співчували і зараз же при нас ніби-то робили належні роспорядження „щоб не траплялося непорозумінь", але ті роспорядження ніякогісінького впливу не мали на нашу долю, — мабуть, начальство помилялося, і посилало роспорядження не по тій адресі.

Місто Тарнополь, де ростащувався штаб 12-ої польської дивізії, являло собою якийсь безладний склад військового майна. На площах стояли відібрані від нас гармати. Тут же купами лежали рушниці, кулемети, та ріжне війскове знаряддя. Польські офіцери та жовніри торгували відібраними від своїх союзників кіньми. Ціна на коні стала разів у десятеро меншою від звичайної. Хоч покупці теж ризикували. Траплялися випадки, що вольський офіцер, продавши чужого коня, послав свого джуру, щоб той відібрав у купця „скарбове майно". Потім, розуміється, „скарбове майно" знову продавалося, як своє власне.

В ресторанах же ревло, танцювало, співало. То гуляли пільсудчики — переможці. Були поміж ними і наші таки „уенеровці". Пропивалося награбоване майно.

Голова нашої комісії по здачі зброї та майна, Кудрявцев, особисто людина ідеально чесна та надзвичайно вразлива, під вражінням пережитого загинув наглою смертю.

А „правительства" нашого не можна було навіть з свічкою відшукати, неначе корова язиком злизала. Одні говорили, що воно у Варшаві, другі, що у Кракові, ще инші, що ніби-то його повезли поляки до Келець. У війську всі говорили, і не безпідставно, що обов'язком політичного центру є урегулювати відношення до нас з боку вчорашніх союзників. Не дочекавшись відомостей про місце перебування Петлюри з його міністрами, Омел’янович-Павленко рішає їхати до Варшави до французької військової місії і просити, щоб остання взяла під своє опікування інтерноване військо. Виїзжав Омел’янович — Павленко з досить рожевими сподіванками, бо коло нього крутився той самий плюгавенький французький полковник, що у свій час погрожував „повчити поляків", та ще француз із Полтавця Левінсон, що мав рангу капітана французької служби і належав до складу французької місії у Варшаві.

Проїздив Ом. — Павленко щось до двох тижнів. Скрізь йому співчували, а французи, за виразом самого Омел’яновича-Павленка, навіть „цікавилися" нами. Та реальних наслідків поїздка не дала за виключенням хіба петлюринської істерики, під час якої Петлюра написав своє „отречення" — заяву до міжпартійної наради в Тарнові. Петлюра чомусь сподівався, що Ом. — Павленкові поведеться у французів. А коли останньому не повелося, то Петлюра став вимагати від нового „правительства" на чолі з В. Прокоповичем, що заступив місце Андрія Лівицького, усунений Ом. — Павленка.

Де-яким нашим частинам довелося перебути в Тарнопольскому повіті місяців зо два. Нарешті, нас обібравши вкрай, посадовили в потяги і повезли на захід. Спочатку все ніби-то гаразд було: їдемо собі. Поминули Злочів, Красне, Львів, Перемишль, Ярослав і так доїхали до Ржешова. Тут сталася пригода. На станції наші люди мали обідати. Але комендант станції, бажаючи хоч чим-небудь нашкодити „гайдамакам", — польські патріоти так називають всіх українців, — наказав дати лише двадцять хвилин часу на обід цілого ешелону. Мене і коменданта обступили люди, пояснюючи, що за двадцять хвилин часу вони не вспіють навіть одержати обіда. Комендант категорично заявив:

— Через двадцять хвилин потяг піде.

Мені не подобався такий лаконичний тон, бо до того не було ніяких підстав.

— Забрать речі з вагонів і обідати, віддаю роспорядження, — а потяг нехай собі їде: для нас подадуть другого, коли треба буде.

Люди пішли обідати. Потяг простояв більше 3 годин, а потім рушив… тільки не на захід, а на схід. Нас повернули знову на Тарнопільщину, де ми просиділи ще днів з 10.

Об'їдаючи до останку нещасних Галицьких селян, бо поляки майже зовсім перестали харчувати нас, люди доходили до роспачу. Не бачучи ніякого иншого виходу зі становища, люди потроху розбігалися по Галичині, а де-які збиралися в гуртки, забирали поховану ними від поляків зброю і пішли добувати їжу на Україну. Поляки не перешкоджали тому.

Після всяких митарств нас перевезли до Вадовець, за Краковом, і посадовили в табори.

Само м. Вадовиці і табор знаходяться в багнистій нездоровій місцевості. Бараки для людей збудовані ще австріяками для полонених. Вони досить таки попідгнивали, груби порозвалювалися, вікна повибивано. А в них доводилося жити. Потроху, своїми власними засобами, почали частини лагодити бараки. Але й після „ремонту" бараки залишилися гіршими, ніж стайня у доброго господаря.

Перший день годували гороховою „зупою". На другий день обіцяли дати м'ясо. Та замісць м'яса почали годувати нас кониною, якої привезли відкілясь майже цілий вагон. Зразу люди не хотіли їсти конини. Але і не ївши не можна довго всидіти. Об'єктивні умови були такі, що боротьба могла дати лише негативні наслідки для нас. Коли перший раз зварили конину прихожу на кухню і прошу дати пробу. Кухар попереджав, що в казані конина. Нарешті виявилося, Що конина не така вже погана річ, лише смердить трохи. Та потім поляки почали дорізувати в нас же одібраних хирих та бракованих коней і варили їх для нас.

Згодом у слабіших людей почав розвиватися туберкульоз та инші хороби. Хорих ізолювати не було куди. Взагалі санітарна справа в таборах поставлена була нижче будь-якої критики.

Режим в таборах по — дурному суворий. Навколо таборів паркани із колючих дротів, а коло воріт варта. З табору можна вийти, лише маючи перепустку, яку на кожну окрему людину треба було просити у коменданта табору. Останній видавав перепустки терміном на один день.

Комендантом табору призначено поляка, — колишнього царського полковника. Він любив горілку і, будуча під чаркою, згадував частенько про „жітьйо" за царя Миколая? Ми йому не подобалися, бо хоч і билися з більшовиками, але і за царем не плакали. При комендатурі були: господар, отой самий, що годував нас кониною, ад'ютант — страшенний спекулянт