З поляками проти Вкраїни - Юрій Осипович Тютюнник

Голод та терор зробили своє. Люди, яким до живих печінок допекала война у себе дома, пішли бити нещасних шлезьких робітників та селян, що нехотіли повставати самі проти себе. А „добровольці" попали до списків польських патріотів. А польська дипломатія інформувала світ про „стихійне повстання" на Шлезьку, Ксьондзи на „Ясній Гурі" в Ченстохові та й по всій Польщі господа хвалили, що допоміг тому „повстанню" та покарав „невірних швабів". Оттакі трапляються оказії на світі білому та ще й в центрі культурної Європи.

Так Петлюра платив чужою кров'ю Пілсудському за його ласку[8].

Становище було — б трохи комічним, коли-б воно не мало в собі ніяких елементів трагізму. Я намагався не мати безпосереднього стику з Петлюрою і вважав за найбільш відповідне підлягати безпосередньому або першому квартимістру, або начальникові Генштабу. Взагалі я не мислив собі П.-П. Штабу інакше, як лише в складі генштабу, незалежно від якости останнього.

Генштаб не хотів мати справи в такими небезпечними речами, як повстання, щоб не стратити свого авторитету на випадок невдач. Зате Петлюра дуже хотів, щоб П.-П. Штаб підлягав йому безпосередньо. Кому я хотів підлягати, той мене не хотів, а кому я не хотів безпосередньо підлягати, той як раз хотів мене мати в підлеглості. Хоч від усіх сепаратно працюй! Так примушено мене працювати з Петлюрою.

В першу чергу оголосив я одверту війну „тарнівським повстанцям". А воювати було з ким. „Немов сарана, лежали вони покотом по всіх, коридорах і залах гостиниці „Бристоль", де росташувалася Петлюрина держава. До того були-то не так собі аби-які повстанці, були то „представники мас" — так вони говорили.

В останньому запевняв усіх і Петлюра. А всі гуртом і зокрема звали себе отаманами.

Ті отамани були дуже спритним народом. Не менше 99 % з них ніколи і проти кого не повставали. Треба було об'єктивно проаналізувати їх доклади, щоб переконатися, що є то звичайні шахраї. Не дарма-ж вони, невідомо якими шляхами, добували від поляків і документи на право жити в Польщі, і військові документи подорожі, і навіть субсидії. Для прикладу варто взяти найпопулярніщих отаманів, що терлися того часу коло Петлюри.

Був такий отаман Голуб. Колись він дійсно зробив бешкет на Брацлавщині і тим собі „добув слави". Він ще і в початку 1921 року писав довжелезні доклади та звіти Петлюрі ніби-то з Брацлавщини. До одного докладу додав навіть чудесно розроблені схеми. Повідомляв, що мав дуже великі бої, розуміється раз-у-раз успішні, що і надалі буде триматися, хоч йому і тяжко. Він просив і Петлюру рушати на Україну, „бо весь нарід хоче, щоб жила УНР на чолі з Вами, пане Головний Отамане". А на кінці всього просив грошей і то як найбільше, бо „ми-ж ще грабуємо" писав. Ще нагадував Петлюрі, щоб той не вірив фахівцям, бо і народ їх не любить, тай він, Голуб, з козаками буде підлягати тілько безпосередньо „Головному отаманові". Привів доклада посланець.

Петлюра передав мені Голубового доклада і звіти і тут же сказав:

— Бачите. Чекають. Усі чекають. І дають дуже цінні вказівки що до організації П.-П. Штабу — він повинен підлягати безпосередньо мені.

Я скептично поставився до всього, що писав Голуб і навіть до його „вірноподданіческих почувань". Через два тижні приблизно мені довелося виявити, що Голуб і не збірався їхати на Брацлавщину. Сидів собі він з бандою кількістю в чотирнадцять чоловіка в Збаражському повіті. Иноді продирався він через кордон виключно з метою грабунку. Пограбував кілька прикордонних цукроварень і повернувся пропивати награбоване. Я вимагав од Петлюри, щоб він дозволив мені, будь-якими засобами, забрати Голуба од кордону. Петлюра не погоджувався, та мені допоміг сам Голуб. Він, будучи п'яним, вчинив бешкет уже на Збаражчині. Поляки його заарештували і після того „славний отаман" Голуб зник із обрію.

Найнахабніша і найпідліша отаманська компанія зібралася у районі м. Рівне. На чолі тої компанії стояли: Басарабенко, Щербанюк, Трейко. Вони працювали на спілку з Рівенською поліцією і розвідочними органами штабу VI Польської армії. Зібрали коло себе десятків зо-два „війська". Нещасни люди було оте „військо". Вони були цілковититими рабами „батьків — отаманів". Через отаманів лише могли вони дістати короткотерміновий документ на право перебувати в Рівенському повіті, через отаманів і годували їх поляки. На випадок непослуху, людину забирали до польської тюрми, били, нівичили і нарешті або судили, „за більшовизм", або забирали до „табору смерти". Траплялися випадки, що неслухняний просто зникав — його „виводили в росход".

Отамани жили непогано. Випивали собі потроху, мали по дві, по три жінки.

Розуміється, що й отамани повинні були віддячувати полякам. І вони віддячували. Вони робили наскоки через кордон, і, повертаючись назад, ділилися здобичею зі своїми покровителями — поліцією та польськими офіцерами. З польських офіцерів особливо підтримували отаманів поручник Шашкевич та Глязер.

Між іншими для сторонньої людини не буде зрозумілим — чому у зв’язках з отаманами та і взагалі в цілій роботі, яка провадилася всупереч з переговорами і договором у Ризі, фігурують майже виклично поручники, рідше капітани, а ще рідше старше начальство. Таке явище не було випадковим. Робилося те по певній системі з наказу, що виходив от самого Пілсудського. Вживаючи такої системи, центр, на випадок якого конфлікту на кордоні, міг скласти формальну відповідальність на отих самих поручників, а з поручника багато не візьмеш. Його, звичайно, переводили у такому випадку в якусь частину на захід. Усі ті поручники були завзятими „пілсудчиками" і в де-якій мірі пригадували Петлюриних отаманів, бо визнавали над собою владу лише „команданта Пілсудського". Одно слово як у