З поляками проти Вкраїни - Юрій Осипович Тютюнник

об'єднані… всіх демократичних державних формацій, заснованих на території колишньої Російської імперії". Дальше: „в випадку зустрічі війська У. Н. Р. з иншою силою, — окремій козачій дивізії з її бажання буде дана можливість перейти цілком, або частинами до другої небільшовицької армії".

Цього, „союзника" поляки теж перевезли на наше безголов'я і сам Яковлев і його козаки грабували всіх у найнеможливіший спосіб. Війна для тих людей була засобом до збагачення.

Навіть приблизно не можна відгадати, яких би ще Петлюра для нас придбав союзників, коли-б довелося довше воювати.

ІІ Поляки грабують — французи цікавляться

Омелянович-Павленко таки дійсно умовився з генералом Галером, що в нас буде відібрано лише зброю. Та як тільки яка — будь частина переходила на правий берег Збруча і віддавала зброю полякам, починався звичайнісінький грабунок. Навіть польське військове міністерство видало наказа відібрати у нас лише зброю та військове майно. Проте місцеві „коменданти" не цуралися і власних речей наших, часом досить нечемно здираючи одежу просто з плечей. Зброю і майно вони вважали за більш відповідне приймати не по списках.

Мені з частинами довелося перейти Збруч, не здаючи зброї на самому березі. Частини росташувалися верстов за десять на захід від Збруча. В тім же селі була росташована невеличка польська частина. Поляки ще з вечора роспустили чутки, що червоні війська пробують переправитися через Збруч, але їм майже ніхто не йняв віри. Раптом, коло другої години ночи по селу розлягаються окремі постріли. Потім почали стріляти досить часто. Розуміється, що серед де-яких наших частин почалося замішання. З дворів виїхало кілька військових фур і почали рухатися в ріжні сторони по улицях. Із хат повискакували заспані люди і допитувалася один у одного: що воно за стрілянина? Вживши вартову частину, мені довелося привернути лад. Виявилося, що стріляли поляки, щоб викликати паніку і покористуватися нашим майном. І вони таки захопили „здобич" — три фури зі шкірою на чоботи.

Другого дня мені було наказано скупчити частини дивізії в районі Збаража. Частини рушили. До Збаража було послано квартир'єрів на чолі з Д. Під'їзжаючи до Збаража, дивуюся, чому ніхто з квартир'єрів не виїзжає стрічати частини.

При в'їзді до Збаражу мене раптово атакує озброєна юрба, одягнена в форму польської армії, хапає коні за поводи, а з десяток рук простягається, щоб витягти мене з фаетона. Справа ніби-то почала набирати небезпечної форми. Я рішив ужити радикальних заходів, щоб оборонитися від грабунку, поки підійдуть наші частини. Зірвавшись на ноги, кладу руку на кобур револьвера і кричу:

— Геть!..

Юрба певно не чекала такої постави, бо моментально розскочилася, пустивши навіть поводи з рук. Один з юрби опам'ятавшися запитує:

— А пан хто буде?

Я назвався. Певно вони чули вже до того моє прізвище, бо зараз же почали росходитися, поглядаючи на мої коні і напевно жалкуючи, що не довелося „здобути".

— Де у вас комендатура міста, — запитую.

— Я, проше пана, за сто марок проведу до самого коменданта, — кинувся один жовнір.

— А там по дорозі не спинятимуть?

— За сто марок ніхто не спинятиме, коли я з паном заїду.

Я погодився заплатити і без пригод під'їхав до саміеенької комендатури. Там застав я своїх квартир'єрів заарештованими. Після короткої балачки комендант, неохоче, віддав роспорядження звільнити квартир'єрів і погодився на росташування частин у місті. Та останнє я міг робити без його згоди, бо до міста вже вступали частини і я мав фактичну змогу ділати на власну руч.

Постояли днів зо три в Збаражі. Потім одержано наказа пересунутися під Тернопіль. Як вирушали зі Збаражу — знову „непорозуміння". На зустріч рухалися частини п-да А польської дивізії. Десятків зо два польських жовнірів під командою офіцера — „поручніка" спиняють мене і пропонують мені злазити з фаетона і віддати їм коні і фаетона. Я показав, що у фаетоні не один я, а з дружиною і днтиною. „Поручнік" зареготався.

— Хай пані з дитиною теж пішки іде до Тарноволя.

Я запротестував. „Поручнік" віддав розпорядження своїм жовнірам. Останні кинулися випрягати коней. Побачивши таку оказію, знову довелося братися за револьвера. На цей раз револьвера я вже витяг з кабура і націлив у поручникову голову. Ефект досить значний: „Поручнік" задрав у гору руки, а його жовніри розбіглися в сторони. З-поза рогу ліска виїзжає голова мого кінного полкун Ситуація змінилася зовсім не на користь „пана поручніка" Побоюючися за його серце, ховаю револьвера і питаю:

— На якій підставі ви хотіли забрати мої власні коні і фаетона? Він відповідає:

— З наказу пана капітана, коменданта батальйона…

За хвилину під'їзжає капітан і нервово вислухує рапорт свого підлеглого.

— Але пан ображає польське військо! — підвищеним тоном звертається до мене капітан.

— І не збирався, — кажу, — ображати польське військо. Та воно певно і не повинно занадто ображатися, коли йому не поведеться забрати власних речей у подорожніх.

— А то чиї коні?

— Мої власні.

— А пан хто є?

Називаю свою посаду і прізвище. Капітан оглянувся на свій батальйон, подивився на мою колону, що підходила, і буркнув:

— Я гадав, що скарбові.

— Хоч би й скарбові,— кажу, — то не в такий же спосіб треба брати. Для того необхідно мати відповідні уповноваження.

— Розуміється, розуміється… — погоджується капітан.

Рушаю далі. Частини приходять на місце призначення і росташовуються в районі сел Чистилова і Плотича під Тарнополем. Але одної пішої бригади нема — зникла невідомо куди. Аж ранком на другий день виявляється, що, п'ята польська дивізія стрінула бригаду, роззброїла її, а потім обдерла з людей навіть шинелі, не згадуючи вже про инщі власні речі та військове майно. Потім бригаду під суворою екскортою привели до Тарнополя і посадовили в казарми, оточивши вартою, щоб не дати можливости скаржитися на кривду і насильство. Днів через три бригаду було посаджено у вагони і вивезено до табору в місті Олександрові, що недалеко колишньої німецької фортеції