Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій
Оця сцена з консультацією Мацкевича свідчить ще про одне. Комуністи чудово розуміли, що колгоспи – зло; що причини неврожаїв у колгоспній системі. Але замість того, аби їх скасувати й дозволити мужикові господарювати самому – як у тій же Польщі – плодили все нові на нових мільйонах гектарів. «Уже до кінця року в нових районах працювало 150 000 кваліфікованих робітників, а також агрономів, зоотехніків, інженерів. Всього ж за комсомольськими путівками туди прибуло понад півмільйона людей. Серед мотивів масового виходу юнаків і дівчат з місць постійного проживання було не лише позитивне сприйняття офіційної пропаганди, яка всіляко їх до того спонукала. Переважне значення, судячи з усього, мали суто матеріальні інтереси, прагнення змінити життєву ситуацію: піти з остогидлої роботи, де не було жодної надії отримати житло, не повертатися після армії до злиденного колгоспу тощо.
Поки ситуація у промисловості і в колгоспному селі не змінювалася, можна було не тривожитися про приплив добровольців в райони нового освоєння» (там само). А ще тим, хто їхав з колгоспів на цілину за комсомольськими путівками, видавали паспорти і, попрацювавши в Казахстані, можна було повернутися не до осоружного колгоспу, а до міста. До того ж на цілині платили і доволі щедро. І тут треба відзначити одну обставину, яка не афішується: разом зі школярами-ентузіастами та звичайними колгоспниками за «довгим карбованцем» на цілину ринули напівкримінальні елементи. Так що становище там було далеким від ідилії. Разом з людськими масами на цілину пішла техніка. Багато техніки. Лише у 1954 році машинно-тракторні станції Казахстану отримали 19 тисяч тракторів та 12 тисяч збиральних комбайнів. Якби її всю передали колгоспам в Україні, а колгоспникам призначили зарплати нехай не як у американських фермерів, а хоча б як на цілині – вони б не лише СРСР, але й всю Європу завалили хлібом. Але вирішено було йти не інтенсивним, а екстенсивним шляхом. І тут починається найцікавіше.
Те, про що «дорогий» Леонід Ілліч Брежнєв у своїй геніальній високоінтелектуальній книзі «Цілина» не писав. У 1954 році це були одні трактори й комбайни, а наступного – інші. Питання тут ось у чому. Одномоментне освоєння таких колосальних площ вимагає не менш колосальних ресурсів. Перед тим, як кинути сотні тисяч людей та цілі орди тракторів у степ, товариш Хрущов мав би подумати про те, що потрібні: майстерні для ремонту техніки, будинки або хоча би бараки для робітників, склади пального, місця зберігання техніки і реманенту, магазини, їдальні, аптечні та фельдшерські пункти, пологові будинки, дитячі садки та ще сотні позицій, великих і малих. Запалився у тракториста апендикс – де його оперувати? Завагітніла дівчина – потрібен акушерський пункт. А де зберігати майбутній врожай? Подумали над цим? А як його вивозити? Виявляється, що ні.
Американські фермери йшли уздовж доріг. Передусім – залізничних. Бо як привезти на ферму того ж трактора і вивезти врожай? У казахстанському степу залізниць не було. Там і автошляхів нормальних не було, – ґрунтові колії. І акушерські пункти – це з галузі фантастики. Люди жили в наметах. Кому пощастило – у вагончиках. За страшної антисанітарії. Взимку дехто замерзав на смерть. Для техніки умови не кращі – її гнали сотні кілометрів своїм ходом. На місце трактори прибували з уже капітально випрацюваним моторесурсом. А тут – зберігання під відкритим небом і надмірні навантаження, – неторкнутий ґрунт був настільки щільним, що, бувало, з причіпного пристрою виривало плуга. Трактор «убивався» за одну кампанію і наступного року цілина потребувала ще, а потім ще…
До слова, ось вам не така вже й рідкісна історія. Я навчався у школі, яка носила ім’я земляка, Героя Радянського Союзу Данила Потаповича Нестеренка. Він не потонув у Дніпрі під час страшного форсування 1943 року. За те, що вцілів, отримав геройське звання. Не потонув у Віслі й Одері, дійшов до Берліна, форсував Тельтов-канал. Він потонув 24 квітня 1954 року в річці Джаниспайці під час переправи тракторів, що надійшли до місцевого радгоспу, убрід. Просто тому, що не було такої штуки, як міст. А наслідком усього цього стало от що: «Урожай за перший рік був дуже великий, але не було підготовлено, куди його відвозити, не було елеваторів. Хліб горів в буртах, ми його перелопачували з місця на місце» [187]. Це стандартний радянський «бардак».
Яким він був за часів Леніна, таким він був і за часів Сталіна, і за часів Хрущова теж, не кажучи уже про «розвинений соціалізм» Брежнєва – аж до самої смерті СРСР. У жодній нормальній країні жоден нормальний підприємець не вкладе гроші у такий проєкт. У СРСР капіталізму не було, а чиновникам байдуже до всього. Вони, як ми пересвідчимося кількома абзацами нижче, ще й не на такі дурниці здатні. Якщо подумати – це шкідництво чистої води – зібрати врожай, який і так за ресурсами, які в нього вгатили, вийшов «золотим», а потім згноїти його лише тому, що ніхто не подумав, як мільйони тонн зерна вивозити, коли немає ані залізниць, ані автошляхів та мостів. Та і не допоможуть шляхи – це ж скільки машин треба та бензину, щоб возити таку прорву зерна за сотні верст.
Основна вантажівка тих часів – ГАЗ-51 брала «на борт» 2,5 тонни вантажу. І ще: зерна зібрали багато не через велику врожайність – у засушливому степу вона була поганенька, а завдяки гігантським площам. А далі сталася трагедія. Ніхто не подумав ще про одне. Степ без лісосмуг
