Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій
Багато звинувачень, що їх висувала Прокуратура СРСР проти Берії, зачіпали й Маленкова. Це першочергово стосувалося «ленінградської справи». Відмовившись спочатку від контролю над партапаратом, а потім залишившись без підтримки з боку силових структур, новий голова Ради міністрів поступово втрачав реальні важелі управління. Хоча, ймовірно, сам цього ще не розумів» [185].
Коли зрозуміє – буде пізно. У той час, як він скасовував доплати партійним чиновникам, Хрущов купував їхню прихильність, підвищуючи їм пенсії – саме він улітку 1953 року провів пенсійну реформу, яка серйозно зміцнила виплати апаратникам.
Закінчилося все прогнозовано. На пленумі ЦК КПРС 31 січня 1955 року Хрущов виступив з різкою критикою свого «соратника». Маленкову закидалося непрофесійне керівництво Радою міністрів. Йому згадали все – і дружбу з Берією, і «Ленінградську справу». На Маленкова списали катастрофу на «цілині» і провали в сільському господарстві. Маленкова звинуватили у «політичній короткозорості» у зв’язку з його заявою від 12 березня 1954 року про загибель світової цивілізації в разі виникнення ядерної війни. І підтримку ідеї Берії зробити з Німеччини об’єднану нейтральну країну на кшталт Австрії. Ну і, звісно, «вишенька на торті»: «Маленковим було допущено теоретично неправильне і політично шкідливе протиставлення темпів розвитку важкої промисловості темпам розвитку легкої та харчової промисловості, висувалося як основний висновок гасло форсованого розвитку легкої промисловості.
Тому не випадково, що деякі горе-економісти, вхопившись за цей помилковий виступ т. Маленкова, розвивали вже відверто антимарксистські, антиленінські, правоопортуністичні погляди з корінних питань розвитку радянської економіки, вимагаючи переважних темпів розвитку легкої промисловості» [186].
Тобто Маленкову ставили у провину те, що він прагнув скоротити виробництво танків і натомість нагодувати та одягнути народ; його політика підвищення добробуту населення не знайшла підтримки у товаришів, які, виблискуючи вгодованими ряхами, розповідали, як вони народ люблять і піклуються про нього . Тут, до речі, не лише ідеологія мала місце, хоча Хрущова називають «останнім ідейним комуністом», але й особисті мотиви Першого секретаря ЦК КПРС. Сєров не міг не донести до свого приятеля віршики, які складали в народі: «Пришел товариш Маленков, дал и хлеба, и блинков».
Навіть наїстися хліба на 39-му році влади комуністів над країною, яка до Першої світової війни була головним виробником зерна у світі, для пересічного радянського громадянина було вже за радість. За звичайний млинець вони були готові Маленкова на руках носити. Утім, специфіка його діяльності в минулому безпосередньо не пов’язувалась ні з масовим терором (хоча він був одним з його «ударників»), ні з поразками та величезними втратами на війні, ні з післявоєнним голодом – тому народ Маленкову симпатизував.
Постанову (звісно, таємну) щодо звільнення Г. М. Маленкова з посади голови Ради Міністрів СРСР пленум прийняв одноголосно. І не пошкодував – невдовзі «сині конверти» повернулися.
Опальний колишній голова Ради міністрів не пручався, сперечатися з висунутими проти нього звинуваченнями не став, з усім погодився. Зокрема – і зі звільненням з посади голови Ради міністрів.
Проте навіть у веселій історії СРСР не часто бувало так, щоб члена Політбюро миттєво виганяли на вулицю, мов старого пса, що втратив нюх. Берію вбили, бо він створював реальну небезпеку життю «соратників» та намагався розвернути країну на більш-менш нормальний шлях розвитку. Маленков на винищення «соратників» не був здатен. Остаточне знищення доволі популярного в народі колишнього голови радянського уряду кидало тінь і на самого Хрущова, і на інших товаришів з Кремля. Тому Георгія Максиміліановича навіть залишили у складі Політбюро. І посаду йому знайшли – міністра електростанцій.
Остаточно він впаде у 1957 році. А разом з ним і ті, хто в цій боротьбі за владу став на бік Хрущова. Молотов, Каганович, Мікоян та інші відверто недооцінили Микиту Сергійовича. Досвідчені підкилимні інтригани – вони не звернули увагу на те, як сформувався новий, поки що невидимий тріумвірат Хрущова, Жукова та Сєрова. Плюс Булганін. На той момент Хрущов – це партія, Булганін з Жуковим – армія, а Іван Сєров (з ним Микита Сергійович, як і з Жуковим, близько зійшовся ще у 1940 році в Києві) – це новостворений Комітет державної безпеки.
Але про це трохи згодом.
ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ ШОСТА.
ПРО ЦІЛИННІ ЗЕМЛІ, САМОДУРСТВО ТА РОГИ Й КОПИТА
Зміцнивши свою владу, Микита Сергійович Хрущов пустився берега. Період його десятирічного правління був вельми яскравим. З іменем Хрущова пов’язують термін «відлига», яким характеризується процес відносної лібералізації внутрішньої і зовнішньої політики в СРСР. Проте це свята брехня. Таких гонінь на інтелігенцію та кампаній боротьби з інакомислячими, як за часів Хрущова не було ніколи, починаючи з 1953 року.
Так, тоді вже не розстрілювали тисячами – як було за Сталіна. Але після ХХ-го з’їзду КПРС, на якому товариш Хрущов шокував усіх викриттям культу особистості Сталіна та масових репресій, це було б трохи… недоречно. Зате, коли треба… Давайте, порахуємо: криваве придушення революції в Угорщині; розстріл бунту робітників у Новочеркаську; переслідування «шістдесят-ників»; знамените відвідування виставки художників-авангардистів; цькування нобелівського лауреата Пастернака – це лише верхівка айсберга.
Після того, як на ХХ-му з’їзді Хрущов розповів про злочини Сталіна, у 1957 році він санкціонував убивство одного з лідерів ОУН Льва Ребета, а у 1959 році – Степана Бандери. Про яку «відлигу» можна говорити, якщо товариш Хрущов плював навіть на елементарні принципи, що на них з часів Давнього Риму тримається юриспруденція. Коли було заарештовано групу «валютників» на чолі з Яном Рокотовим, Микита Сергійович виявив невдоволення, що фігурантам справи суд призначив по 8 років таборів – максимальне покарання за такий злочин. На його вимогу справу було переглянуто
