Моя хороша дівчинка - Ліля Ваніль

Я мовчу. Так хочеться збрехати. Але не можу. Бо насправді не знаю, чи повірила б. Якимось шостим відчуттям розумію, що він замикається. Закривається для мене. І замість звичного тепла, випромінює холод.

Пересмикую плечима, мороз пробігає хребтом. Це ж треба було мені все зіпсувати своєю недовірою, своєю підозріливістю та ревнощами.

— Ясно… — врешті промовляє.

І від цього ясно все всередині наче вкривається кірочкою льоду.

Збираю всі сили, щоб поглянути в очі, підіймаю голову.

— Що тепер? — шепочу онімілими губами.

— Вчитись, Ніко. Будеш сумлінно вчитись мені довіряти, а я…

Стискаю напружено простирадло на ліжку.

— А я тебе розуміти…

Видихаю, навіть не усвідомлювала, що досі затримувала дихання.

Наче й все з’ясували, а напруження все одно відчувається. Мені і обійняти його хочеться, і побути наодинці. Та й Лук’яна щось довго немає. Ніяково соваюсь на ліжку. Мовчанка затягується. Й рвучко відчинені двері сприймаються як порятунок. Але на порозі маячить не Лук’ян, а грізна тітонька з відром і шваброю.

— Я тут протру швиденько, — чвакає ганчіркою у відрі. — Ніжки підіймайте.

Дем’ян і так на ліжку напівлежить, не заважає. А мені пристроїтись нікуди.

— Вийду на хвилиночку, — насторожено дивлюсь з-під вій. — Щоб не заважати.

Насуплюється, але киває. Закусивши губу, вагаюсь. А потів все ж наважуюсь, та швидко чмокаю в губи. Відповідає… не сердиться — з полегшенням відмічаю, і уже не з таким важким серцем прямую до дверей.

У коридорі безлюдно. Свято все ж. Мабуть, ті, хто не важкі хворі, відпросились додому, до рідних. Травматологія — не інфекція.

Але раптом помічаю знайому постать біля рецепції. Не вірю очам, але це дійсно Катя. Розмовляє з медсестрою, спершись рукою на письмовий стіл. З-під білої пов’язки на голові вибиваються світлі пасма.

Навіть не знаю, куди від неї діватись. Оглядаюсь на палату Дем’яна — там санітарка якраз старанно шурує шваброю під його ліжком. А коридор як на долоні. Не за фікусом же ховатися — дитячий садок якийсь. Та й, власне, уже пізно. Бо Катя, з’ясувавши свої питання, повільно, ледь не по стіночці прямує в мою сторону.

Помічає не відразу, але, коли наші погляди, нарешті, зустрічаються, завмирає. Хвилину стоїть нерішуче, та, врешті, знову рушає. Я залишаюсь на місці. Хоч і занепокоєно стежу за нею. Сусідці явно зараз не до сварок. Що ж з нею трапилось? Не дивлячись на наші непорозуміння, щиро сподіваюсь, що нічого страшного.

— Привіт, — вітається першою. Коли між нами лишається лиш крок.

— Привіт, — відповідаю, уважно роздивляючись подругу.

Вона здається блідою. Якоюсь в’ялою. Апатичною.

— Не очікувала тебе тут побачити, — й собі окидає мене поглядом.

— Дем’ян в аварію потрапив. Проте нічого серйозного, — ковтаю грудку в горлі. Стрес ще не до кінця відпустив. — А ти як?

— Послизнулась, впала, — опускає очі. І я розумію, що бреше. На блідих щоках ледь помітний рум’янець.

— Кать… — повільно починаю. Горло стискує спазмом.

Проте вона відразу ж перебиває:

— Я… Ніко… Я рада, що тебе зустріла. Давно хотіла просити вибачення… За…

— Не треба, — хитаю головою. І раптом чую знайомий голос, від якого й досі нудить та холодіє всередині.

— Ось де моя кохана! — до нас швидким кроком наближається Дамір. А Катя неусвідомлено втягує голову в плечі.