Моя хороша дівчинка - Ліля Ваніль

— Нам туди! — киває на сходи з правого боку.

Мовчки слідую за ним. "Все гаразд, все гаразд!", — крок за кроком, сходинка за сходинкою. Навіть по сторонах не дивлюсь.

Але навіть на один проліт не встигаємо підійнятись, як Люка збиває з ніг русоволосий вихор. Він ледь втримується, щоб не полетіти вниз, та ледве встигає перехопити дівчину, яка теж небезпечно нахиляється.

— Дивись куди йдеш? — тихо і злісно гарчить, миттєво скидає з себе його руки, наче боїться забруднитись.

— Ти? Знову? — брови Лук’яна повзуть догори. — Ти що мене переслідуєш?

В його погляді здивування та злість. В очах дівчини палка люта та огида.

— Потрібен ти мені, — пирхає. Я у своїх тут справах. І у твоїх, Радченко, якщо розумієш про що? — виразно стріляє очима в мою сторону.

— Скільки раз тобі повторювати…

— На бога, облиш тупі виправдання, — скидає руку долонею вперед. — Йди куди йшов із кралею своєю. Сподіваюсь з нею ти так не вчиниш, як з Анжелою. Козел!

Я лише очима кліпаю, нічого не розуміючи. А русоволосий вихор уже злітає по сходах і зникає за рогом.

— Що це було, Люку? — переводжу на нього здивований погляд.

— Забудь. Якась пришелепкувата, — кривиться. — Ходімо. Дем в палаті. Мабуть, уже чекає. За одно й з лікарем поговоримо. 

Люк правий, зараз є набагато важливіші справи — зі своїми дівчатами хай сам розбирається. До того ж як тільки бачу Дем'яна, взагалі забуваю про цю дивачку.

На лобі у нього пластир, ліва рука перебинтована. Він сидить на ліжку в палаті, сердитий, насуплений, вперто буравить темним поглядом двері.

Кидаюсь до нього, схлипую. І в останній момент зупиняюсь. Чи можна його обійняти — раптом боляче зроблю.

Зніяковіло посміхається.

— Чого ти? Все минулось, — напружений погляд стає ласкавим. — Ходи сюди!

Розкриває обійми. І я більше не вагаюсь, пірнаю в них і вже не стримую сліз. Відчуваю, як легко, майже невагомо гладить моє волосся.

— То що трапилось, "шумахер"? — хрипко запитує Люк.

— Слизька дорога, а ці бордюри, як на зло, так і норовлять вискочити прямо під колеса, — пирхає. — Дякую, що Ніку привіз. Сам як?

— Жарознижувальне рулить. Настя пішла?

Відчуваю, як напружується Дем'ян.

— Пішла. На роботу... — промовляє з дивною інтонацією.

— Гаразд, тоді пізніше подзвоню.

Підіймаю голову.

— Тобі можна додому?

— Можна. Просто лікар вирішив перестрахуватись і попросив, що б мене забрали. Я добре себе почуваю.

Полегшено зітхаю. Навіть коліна слабнуть від розуміння, що все минулося.

— Тоді збирайся, "шумахер", — Люк плескає його по плечу. — А я поки до твого лікаря.

— Я з тобою, — відсторонююсь. Але Дем’ян мене легко утримує на місці.

А Люк додає:

— Краще тут поки побудь. Раптом щось знадобиться терміново. Я мухою!

Насуплююсь.

— Що вже покинути мене вирішила? — Дем'ян у вдаваному обуренні качає головою. — А як же твої сльози. Так і зрозумів, чергове віроломство.

Легенько буцаю лобом в плече.

— Я ж хвилююсь, хочу знати...

— Якби було щось серйозне, мене б додому не відпустили... — резонно зазначає.

Не можу не погодитись. Зрештою, без мене Люк дійсно впорається швидше. Можливо в аптеку ще скажуть забігти. А мене знову починає  поколювати почуття сорому та провини.

Як тільки за Люком закриваються двері, я все ж м'яко вивільняюсь з обіймів і винувато дивлюсь на Дем’яна.

— Пробач мені, — зніяковіло розгладжую невидиму зморшку на коліні.

— За що? — його брови запитально здіймаються.

Кусаю губи.

— Розумієш… Не знаю як сказати, — знизую плечима, зітхаю. — Ти такий… Такий дорослий, розумний. Забезпечений. А я… просто студентка, ще й не зовсім повноцінна, оскільки не можу тобі дати поки що те, що маю…

— Нік… — супиться.

— Зачекай. Я мушу сказати, — хапаю за здорову руку. — Потім не стане духу. А вона красуня. Тобі до пари. Ефектна і самодостатня. Порівняно з нею, я… наче ти кошеня підібрав. І викинути шкода, але як полюбити цього блохастика?

— Ти дурниці говориш, — не витримує. Але не уточнює про кого я. Мабуть, Настя і йому вже докладно пояснила, чому я недостойна.

— Можливо. Тільки і в мене, і в неї думки сходяться...

— Навіть не здивований Ти ж про Настю?

Киваю.

— І я їй повірила. А вночі. Я випадково побачила з ню тебе... — останні слова промовляю тихо, ледь чутно. Наче від цього щось може змінитись.

— Що? — ошелешено моргає.

— Не тебе звісно. Ввела в оману твоя футболка, — поспіхом виправляюсь. — Це був Люк. Але я повірила. Засумнівалась в тобі. Тому була така похмура. Гадаю… ти повинен це знати…

Щоки палають. Від самої себе огидно. Не можу навіть голови підняти, так і гіпнотизую своє стиснуті в напрузі коліна. Боюсь побачити розчарування в його очах.

— Нік… я не знаю, що сказати...

Мовчу. З острахом чекаю, що скаже далі, і від кожного слова почуваюсь ще більш винною.

— Мені неприємно, що ти могла так подумати про мене. Що ти мені не довіряєш. Чому відразу не розповіла? Не пояснила? Думала казна-що про мене. Накручувала себе. Подумай, скільки б нервів зберегло одне твоє відверте запитання, — відчитує наче дошкільня.

— Я хотіла, — ковтаю грудку в горлі. Тільки б не розплакатись. Очі вже на мокрому місці. — Але прийшла Настя. Попросила відвезти. І я подумала, що поговоримо, коли ти повернешся. Але тебе так довго не було...

Затуляю обличчя руками.

— І я подумала... подумала, що ти знов у з нею.

— І що тебе переконало в іншому, — напружено питає. І я вже знаю, що моя відповідь йому не сподобається. Але все одно говорю.

— Зайшов Лук’ян. У футболці тій, триклятій. І про аптеку розповів. А потім подзвонила Настя з лікарні...

А Дем'ян добиває наступним питанням.

— А якби я сказав, що зради не було... Ти б повірила?