Моя хороша дівчинка - Ліля Ваніль

Ніка

Через дві години починаю хвилюватись. Обіцяв скоро повернутись, а й досі немає. До міста їхати хвилин п’ятнадцять, ну двадцять при такій погоді. Хай навіть з походом в магазин, у справах, за годину мав повернутись. То на що витрачає ще одну?

Ковтаю сльози. Навіть не знаю, що думати. Коли він зайшов такий усміхнений, щирий. З кавою та круасанами... В серці йойкнуло. Те, що бачила кілька годин назад, здалось жахливим сном. Маренням. Навіть мокре волосся, яке промовисто вказувало, що Дем таки був у душі, не переконало. Знайшла виправдання — не обов’язково з Настею цей самий душ ділити. Й майже вирішила для себе дочекатись, щоб поговорити. Дійсно, хай скаже правду в очі.

Але зараз сумніви знову роз’їдають. Набираю його, але чую у відповідь, що абонент поза зоною. Починаю нервово ходити по кімнаті. Так проходить ще пів години. Знову набираю, і знову поза зоною. Для вірності ще кілька раз натискаю на додзвон. Марно.

Всередині щось розбивається на друзки. Дістаю сумку, повільно відкриваю, наче даю останній шанс. Але телефон мовчить. І горло знову стискається від сліз.

Мені треба побути на самоті. Треба подумати. Охолонути.

Білизна, косметика, светри та джинси — все летить жужмом. Ноги тремтять, сльози заливають очі. Змахую їх неслухняною рукою. Сідаю на підлогу і не стримавшись знов починаю ридати, закривши обличчя м’якою футболкою. Вона ще досі пахне ним, Дем’яном. І трохи моїми парфумами. Від цього коктейлю стає невимовно боляче. Та навіть не чую, як у двері тихо стукають, а потім вони прочиняються. Підіймаю голову лише тоді, коли чую здивоване:

— Ніка! Що трапилось? — на порозі стоїть Лук’ян. Трохи очманілим поглядом дивиться на мене.

Шморгаю носом і недовірливо оглядаю фігуру хлопця. На ньому та сама футболка. Футболка Дем’яна. І вигляд Люк має трохи заспаний, а ще збентежений.

— Тебе хтось образив? — підходить, присідає поруч. — Дем’ян?

Ковтаю сльози, хитаю головою. Щось у картинці зради починає кришитись. Люк у футболці Дем’яна, Люк дома. А де тоді був Дем’ян? І чому він не виходить на зв’язок?

Знову шмигаю носом.

— Пусте, — жамкаю футболку. Тепер уже не знаю, куди її вкладати: назад на полицю, чи таки у сумку кинути. — Дем Настю повіз у місто. Давно. Три години назад. І я не можу до нього додзвонитись.

— Може телефон сів? — висуває припущення. — Та й пробки, мабуть. Сьогодні ж перший день року. Всі на розваги поспішають. А ти чому з ними не поїхала?

— Я… я… — навіть не знаю, як пояснити.

— Погуляли б. Я вам компанію навряд чи складу з температурою.

— Температурою? — повторюю.

Махає рукою.

— Дрібниці. Підхопив щось. Дем’ян вже привіз ліки. Оклигаю до завтра.

У цей момент телефон у руці починає вібрувати. На дисплеї невідомий номер. Чомусь у грудях починає тривожно поколювати.

Кидаю безпомічний погляд на Лук’яна, він запитально здіймає угору брови. І мій палець, підчепивши зелену слухавку, тягне її в сторону.

— Так? — шепочу. Подих перехоплює, наче невидима рука стискає горло.

— Ніка! Ніка це Настя, — крізь гомін і шум чую голос. — Ти тільки не хвилюйся. Ми потрапили в аварію. Дем’яна повезли на рентген. У нього телефон розбився…

Серце заходиться в тривожному стукоті. Телефон випадає з ослабілих пальців. 

Його одразу ж підхоплює Люк. Притуляє до вуха. Хвилину слухає.

— Так… В кімнаті. Зараз будемо…

Чую відривчасте. Наче крізь туман.

— Настя! — гарчить. — Забув я його. Будинок великий. Ти вважаєш, зараз дійсно час вирішувати, чому я не взяв слухавку?

У відповідь чується пронизливий вереск. Люк кривиться, на кілька секунд відсторонюється, щоб вереск не так різав вухо.

— Я тебе зрозумів. А зараз нам час, — зрештою відповідає підкреслено спокійним тоном. — Як  хочеш. Ми будемо хвилин за двадцять п’ять…

Я дивлюсь переляканими очима, як він скидає дзвінок.

— Я викличу таксі, а ти поки збирайся.

Киваю, сковтую сухим горлом.

— Все буде гаразд, мала. Вони не сильно постраждали, — легким рухом скуйовджує моє волосся.

Знов киваю, підіймаюсь. Лук’ян виходить, а я починаю ритись у своїх речах. У безладі, який натворила кілька хвилин тому, нічого знайти не можу. І від цього неймовірно дратуюсь.

Яка ж я ідіотка. Поки розмазувала соплі й підозрювала Дема у знаді, леліючи свої образи, він мало не загинув. Від самої себе стає противно. Чи пробачить мені коли-небудь Дем’ян мою недовіру?

Рука нарешті натрапляє на те що треба. Не дивлячись натягую футболку, спортивний костюм, шкарпетки. За хвилин десять уже готова. Пару раз проводжу щіткою по волоссю. Руки тремтять. Намагаюсь повторювати подумки слова Лук’яна, про те, що вони не сильно постраждали. Але все одно тривожусь. Є травми, які лише з часом проявляються та впливають на здоров’я. Що як… Що як лікарі не помітять якоїсь дрібної деталі?

Коли настає час виходити, уже накручую себе ледь не до нервового зриву. Лук’ян допомагає вдягнути парку, шапку, Застібає блискаву, наче малу дитину збирає. Бере за руку й виводить надвір. Машина вже чекає за воротами. На тремтячих ногах простую до неї, влаштовуюсь на задньому сидінні.

— У десяту лікарню, — повідомляє Лук’ян шоферу. І машина рушає.

Дороги майже не помічаю, тільки подумки підганяю час. Швидше б, швидше б побачити Дем’яна. Телефон в ручці мовчить. Настя більше не передзвонює. Намагаюсь зрозуміти, це добрий знак, чи поганий. І раз за разом вмикаю дисплей, щоб вкотре переконатись, що гучність на повну, а мережа ловить.

Таксі гальмує біля сірого непримітного кам’яного ґанку.

В усіх лікарнях є щось незатишне, лячне. Здається, самі стіни випромінюють прохолоду, дихають болем та хворобою. Мимоволі пересмикую плечима, натискаю ручку. Поки Люк розплачується, виходжу й кидаюсь до головного входу. Жодних сил не вистачає чекати.

Лук’ян наздоганяє уже біля самих дверей. Перехоплює під руку. Важко дихаю, здається, наче стометрівку бігла. І у вухах стукотить: «Все гаразд, все гаразд…». Штовхає двері, пропускає вперед. Кроки гулко віддають у скронях: "Все гаразд, все гаразд!" Поки приводжу нерви до ладу, швидко уточнює інформацію на рецепції.