Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

− Твоя турбота дуже приємна, Васю. Але мені вистачить сил потерпіти до вечірнього привалу, – іронічно посміхається куард, знову простягаючи мені руку. − Ходімо. Я обіцяв тобі купання і ситну вечерю при багатті. Хочу виконати свою обіцянку у найкращому вигляді.

І от, якщо зараз у його словах немає ніякого еротичного підтексту, а я просто собі вигадую, то, мабуть, мої мізки зовсім уже попливли від спеки, присутності гарячого та забороненого для мене красеня поряд і невиразного відчуття, що засиділася я, здається, у дівках, тобто незаймана.

Хоча… чула я одного разу від одного знайомого цікаві міркування. Нібито ті, хто ніколи не займався сексом, його відсутність легше переносять і більш стійкі до спокус. Ой не знаю. Тоді страшно уявити, як мене вело б від Аріда, якби я мала досвід. Це ж ходяча спокуса якась, а не чоловік. Може, він на мене якось впливає?

Вхопившись за руку куарда, я з його допомогою підводжуся на ноги. Правда прибрати з обличчя підозрілий вираз не виходить. Через що вже він починає на мене з цікавістю поглядати.

То впливає, чи ні? Відчула б я це, чи ні? Може, спитати?

Ага, і буквально прямим текстом вголос визнати, як сильно я його… хочу? Ні. І так дуже забагато знає.

– Ми не відстаємо від твого графіка? Чи далеко ще до краю аномальної зони? − питаю, коли вже пристойно так відходимо від урвища, щоб і себе відволікти від зайвих думок, і Аріда від їхнього читання.

– Не відстаємо. Ми дісталися до материка навіть раніше, ніж я розраховував, − кидає на мене смішливий погляд куард, продовжуючи спокійно крокувати поруч. − Ти справді чудово справляєшся. Якщо завтра збережемо той самий темп, то вже післязавтра до обіду будемо там, звідки можна буде спробувати відкрити портал.

Мої губи самі собою розповзаються у задоволеній посмішці. Похвала навіть їжачку приємна. А ще приємніше чути, що ми можливо дістанемося до потрібного місця раніше, ніж він говорив спочатку. Виходить, я не підвела.

Те, що ми більше не на цих летючих островах, стає відчутним практично відразу. Різниця помітна вже в тому, що незабаром кам'янистий ґрунт змінюється червоним глинистим, на якому росте звичайнісінька трава і навіть квіти якісь попадаються. І немає більше білих стволів бальяші. Замість них я постійно помічаю різноманітні чагарники, і навіть дерева, які чимось дуже нагадують наші сосни. Щоправда, замість голок у них тоненькі листочки, як в обліпихи, чи скоріше навіть лоха сріблястого. Навіть кольором такі ж сріблясто-зелені. У поєднанні з синюватими шишечками, що рясними гронами висять на гілках, це виглядає дуже красиво.

А коли прямо перед нами з кущів вискакує цілком собі звичайний, хоч і рудуватий трохи заєць і, злякано загальмувавши, кидається геть, я остаточно переконуюсь, що з летючими кам'яними брилами покінчено.

Зайцю, до речі, втекти не вдається. Я тільки й встигаю помітити, як звужуються на мить очі Аріда, спалахнувши блакитним відблиском, і вухатий бідолаха, чиї вуха та чорна смужка спини в ту мить миготять у траві вже в доброму десятку метрів від нас, буквально в стрибку звалюється додолу.

− Ось і наша вечеря, − незворушно зауважує куард, повертаючи в напрямку своєї здобичі. − Почекай тут.

Повертається він справді із заячою тушкою. І нехай пробачать мені вегетаріанці всіх світів, я не можу не відзначити, що вечеря нам попалася досить вгодована.

− Залишилося дістатися до води, − промовляє вдоволено мій супутник. − Ти як? Не сильно втомилася?

− Та так. Терпіти можна, а що? − підіймаю на нього запитальний погляд.

− Я відчуваю неподалік крихітний струмок. Десь за пів години ходу. Але якщо ти не сильно втомилася, можемо пройти трохи далі й дістатися до озера і річки, що впадає в нього, якщо моє чуття мене не обманює. У будь-якому випадку водоймище там значно більше і краще підходить для наших потреб. Але йти до нього потрібно десь години дві.

Крихітний струмок це, звичайно, добре, але про озеро звучить значно привабливіше.

– Ну якщо краще підходить, то пішли до озера, звісно, – діловито киваю я, вже уявляючи, як викупаюся нарешті. І щось солодкою тривогою стискається усередині, коли в голову приходить думка, що під час купання мене випадково, чи не дуже, може побачити Арід. А я зможу побачити його. Проковтнувши слину, додаю трохи охриплим голосом: − Може тільки питної води наберемо в струмку, чи він нам не по дорозі?

− Трохи не по дорозі. Прийде зробити невеликий гак. Але щодо питної води ти маєш рацію. Сік і мені вже набрид. Від прохолодної чистої води я не відмовився б, – з дещицею приємного передчуття тягне чоловік. – Йдемо, наберемо тоді.

Розібравшись з маршрутом ми трохи забираємо на південний захід і згодом дійсно виходимо до маленького струмка, що б'є ключем між червонуватих валунів. Вода в ньому несподівано настільки холодна, що навіть зуби зводить. Але яка ж смачна.

Щоправда, купатися в такій після нещадної спеки не тільки не хочеться, а й не дуже безпечно. Якби не було альтернативи, то щось довелося б вигадувати, а так добре, що попереду на нас чекає ціле озеро.

− Аріде, а озеро хоч не буде настільки холодним? – цікавлюся я, коли ми набравши у всі наші посудини джерельної води, рухаємось далі.

Кілька секунд він мовчить, до чогось ретельно прислухаючись.

− Не буде, − повідомляє нарешті однозначно, зосереджено крокуючи далі.

− Це просто чудово, − киваю вдоволено, намагаючись встигати за ним.

Іти стає вже трохи важкувато. Ноги гудять, та й усе тіло ниє після сьогоднішніх навантажень та стрибків над прірвою. Але мрії про купання, затишне багаття і ситну вечерю відчутно так надають мені моральних сил.

Щоправда, ночувати доведеться просто неба. І грітися теплом одне одного. Або, може, тут уже не настільки холодно буде, як на тому острові, куди нас викинуло. Хотілося б. Але маю сумнів. Ех, так недовго й за вагончиком почати скучити. Але краще я думатиму, що через пару днів ми зможемо потрапити до Занагара. А там Соля.