Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

Навіть якщо відкинути мої побоювання, які ти не спростував, до речі.

От. Здається, пояснила. Задоволена собою, я навіть підіймаю погляд на Аріда, щоб побачити його реакцію на мої слова.

– Мені дуже подобається твоя чесність, – усміхається він. Зводить задумливо брови. − Але дещо у твоїх словах не в'яжеться. Ти не заперечуєш те тяжіння, яке є між нами, відверто насолоджуєшся, коли я цілую тебе, тобі до вподоби наші пестощі. Адже так?

Доводиться кивнути. Бо безглуздо заперечувати очевидне.

– Отож. Дякую за щирість, маленька. Йдемо далі. З твоїх слів я роблю висновок, що ти хотіла б мати сексуальну близькість з тим, кому потрібний буде від тебе не тільки секс. І критерієм вибору партнера для тебе є взаємна симпатія та перспектива серйозних стосунків. Я правильно тебе зрозумів, Васю?

– Ну так, – черговий кивок у мене виходить уже не таким впевненим. Відчувається в його міркуваннях каверза, але яка, я ще поки не зрозуміла.

− Але при цьому одне лише припущення, що я можу хотіти від тебе не тільки сексу, робить мене у твоїх очах невідповідним партнером, − так само незворушно продовжує озвучувати свої висновки Арід, з цікавістю спостерігаючи за моїм обличчям, що з кожним словом все більше витягується. – Тобі не здається це несправедливим?

− Я не це мала на увазі, − заводжуся я у відповідь. Ні. Ну, треба ж, як він мої слова викрутив. Та мені ще вчитися та вчитися.

– Справді? – іронічно заламує Арід брову. − І якщо я визнаю, що дійсно розглядаю тебе в ролі моєї майбутньої пов'язаної, ти не втечеш від мене стрімголов?

– Тут нікуди тікати. Ми на острові, – похмуро констатую я, осмислюючи його зізнання. От тобі й озвучили правду, Васю.

– Як добре, що наша розмова відбувається саме тут, – криво посміхається куард. − То що, Васю, ти справді думаєш, що я візьму і силоміць прив'яжу тебе до себе?

− Звідки мені знати? − вже набагато спокійніше вимовляю. І усмішка в мене виходить такою самою кривою. − Мені здається… хочеться вірити, що ні, ти так зі мною не вчиниш. Але ж я можу і помилятися. От тільки, якщо я помилюся стосовно людини, то зможу від нього піти. А з тобою так не вийде.

З цими словами я хапаюся за гілку над головою, щоб підвестися з його колін. Але Арід знову стримує мене. Ще й схиляється, вдивляючись у вічі.

– Я почув твої аргументи, маленька. Але хочу, щоб і ти мої почула. Для мене ти не річ. Мені надто подобається все, що я в тобі бачу, щоб бездумно ламати це на догоду миттєвим бажанням. Тобі не загрожує насильство з мого боку у жодному вигляді.

І лише після цього він дозволяє приголомшеній мені вибратися з його рук. Ще й допомагає рівновагу втримати, коли я розгублено чіпляюсь п'ятою за камінь і мало не падаю.

− Думаю, мені все ж таки треба поспати, − бурмочу я тихо, намагаючись осмислити його слова. Це що ж такого він в мені бачить? – Якщо час ще є, звісно.

− Трохи є. Іди, лягай. Я розбуджу, коли треба буде йти, − як ні в чому не бувало наказує мене куард і проводжає задумливим поглядом, коли я, збентежено кивнувши, йду назад на вибране мною раніше місце.