Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

− Слухай, а якщо ми вже тепер на материку, то тут і аборигени якісь можуть бути? – спадає мені на думку несподіваний здогад. — Ти ніби казав, що в аномальних зонах живуть якісь племена, далекі від цивілізації?

– Аборигени справді можуть бути, – Арід каже це спокійно, але я відчуваю, що насправді його це його трохи турбує. – Поки що я не відчуваю нічого схожого на чиюсь присутність у радіусі кілометрів двох, але ми ще недостатньо відійшли від центру аномальної зони, тут навряд чи хтось став би будувати постійне житло, надто нестабільний простір, у будь-який момент може статися енергетична буря. А от завтра вже доведеться бути дуже обережними.

− А ти відчуєш, якщо раптом хтось опиниться поблизу? − цікавлюся я, помічаючи, що і мене починає серйозно турбувати це питання.

– Зазвичай я добре відчуваю куардів, якщо вони не використовують будь-яких екранувальних пристроїв. З високими технологіями тут навряд чи хтось знайомий. Тому думаю, що зможу вловити чиюсь присутність. Але ти теж про всяк випадок будь уважна. Не виключено, що місцеві могли навчитися якось енергетично маскуватися.

− Ти мене зараз зовсім не заспокоїв, − зітхаю я. – Але дякую, що сказав правду.

− Ти сама казала, що волієш розуміти ситуацію, − хмикає Арід, кидаючи на мене глузливий погляд.

− Казала, – усміхаюся згідно. − І слів своїх назад не забираю. Я, якщо чогось не знаю, можу таке понавигадувати й так себе накрутити, що просто жах.

− Я це врахую, − чую абсолютно серйозну відповідь і знову ловлю на собі задумливий погляд Аріда.

– А чи далеко нам ще до озера? − змінюю тему, чомусь знову відчувши збентеження.

От вловлюється іноді в його пильній увазі до моєї персони щось таке, ніби він складний пазл збирає під назвою "Вася". І кожне моє слово може стати змістовною частинкою загальної картини у його голові. Хоча, цілком можливо, я себе і зараз накручую. Це я вмію, так.

− Недалеко. Ми майже прийшли. Тримайся, крихітко, − підбадьорливо посміхається куард, несподівано знову беручи мене за руку. І я виразно відчуваю, як лагідним потоком спрямовується до мене його енергія, майже змиваючи втому і біль у всьому тілі.

А ще через пів години ми підіймаємося на невеликий пологий пагорб, і я із захопленням роздивляюся попереду таку жадану водну гладь, на якій манливо танцюють і мерехтять відблиски завислого над самісіньким горизонтом сонця. І до всієї цієї розкоші залишилося тільки спуститися.

Невелике озеро притулилося біля скелястої гряди, оперезане нею. Зі скель пінним потоком падає вниз на червоні валуни справжнісінький водоспад. На протилежному від нас березі розкинувся невеликий сріблястий гай.

А ми, досі тримаючись за руки, прямуємо до того берега, що виглядає справжнісіньким райським пляжем.