Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

Вода просто чудова. Можна стояти ось так на мілині вічно, насолоджуючись тим, як ласкаво плескаються хвилі, омиваючи мої стомлені ноги. А можна шубовснути у воду повністю, бажано без одягу, змити пил і втому, дозволити собі насолодитися цією благословенною прохолодою і просто полежати на водній гладі із заплющеними очима. Але... доводиться відкласти радощі життя заради інтимної послуги ближньому куарду.

Тяжко зітхнувши, я повертаюся до берега, шукаючи поглядом цього самого куарда.

– Аріде, я готова. Роздягайся.

Він від несподіванки навіть завмирає на мить із запальничкою в руках. А потім повільно підіймає голову, щоб подивитися на мене з неприхованим здивуванням. Навіть про багаття, яким саме займався, забуває.

– Боюся навіть питати… до чого саме ти готова, Васю? – тягне із вкрай зацікавленим виглядом.

− До прання. А ти про що подумав? – підозріло примружуюсь я, схиляючи голову набік і старанно зображуючи святу невинність.

− Хм. Звичайно ж... про прання, − на губах Аріда з'являється лукава посмішка. − Кажеш, роздягатися? А сама не плануєш?

− Я спочатку твої речі виперу, щоб вони висохли швидше. Адже в тебе зміни чистого немає. А свої згодом. У мене один запасний комплект одягу ще є, − повідомляю з незворушним виглядом, з жалем виходячи з води. − А ти так точно не забруднишся ще більше, поки будеш нашу вечерю патрати.

− М-м-м, яка ти в мене практична, − хмикає куард, повернувшись до свого заняття.

Між гілочок зібраного нами сухого хмизу спалахує і поступово росте вогник, охоплюючи дедалі більше деревини та поширюючи навколо смачний запах лісового багаття. А чоловік, відклавши запальничку, підводиться на ноги.

І спокійно починає розстібати ґудзики своєї сорочки. Одну за одною. Ще й дивиться на мене, уважно, не відриваючись. А на губах грає ледь помітна, але чуттєва така усмішка. Знає собі ціну, куард безсовісний.

А-а-а-а я не повинна от тут стояти стовпом, вирячитися на нього, капаючи слиною, і жадібно стежити за тим, як розходяться краї цієї проклятої сорочки, оголюючи привабливе, сильне, мужнє тіло. Не повинна чекати, коли він зніме її повністю, милуючись тим, як перекочуються під гладкою шкірою литі м'язи.

Але стою чомусь і не можу відвести погляд. Почервонівши, ледве дихаючи, повільно згоряючи зсередини, уявляючи, що могла б торкатися його, що він міг би торкатися мене... знову... Стою і дивлюся.

− Може, передумаєш? − іронічно здіймає Арід брови, стягуючи нарешті сорочку з широких плечей. − Намокнеш же... поки будеш прати.

− Ще чого, − пирхаю обурено, ігноруючи двозначність його слів і насилу повертаючи собі здатність говорити. – Піду мило візьму.

І от нема чого сміятися мені вслід.

Сердито видихаючи, я зариваюсь у нашу торбу в пошуках обмотаного ганчірочкою запашного брусочка мила, який захопила з ванної перед втечею. Він має бути десь у внутрішній кишеньці сумки. Я абсолютно точно пам'ятаю, що тицяла його саме туди. Та ні, ось він. Вивалився, мабуть.

Діставши мило, опускаю голову, збираючись з духом, перш ніж повернутись і побачити, чи до кінця вже дехто роздягнувся. І дико соромлячись, так. Після того, як буквально вимагала, щоб він це зробив. Сама знаю, що непослідовна.

− Хм, ніколи не думав, що жіноче збентеження − це так мило. І так збуджує, − лунає за моєю спиною оксамитовий голос Аріда, змушуючи здригнутися від несподіванки й різко схопитися на ноги, обертаючись.

Щоб відразу опинитися в його обіймах, мимоволі хапаючись за чоловічі плечі.

– Обережно, маленька. Впадеш, − з бентежною хрипотою застерігає він, притискаючи мене до свого оголеного тіла.

О-о-о-ох. От... От... Безсоромник. І от чому голий він, а соромлюся я?

− Відпусти, будь ласка, − видихаю, відчуваючи, що щоки вже горять, серце б'ється в грудях зляканою птахою, а долоні буквально поколює від дотику до його шкіри. – І давай сюди свій одяг. Час не чекає, сонце скоро сяде.

Якось відсторонившись від куарда, я вихоплюю з його рук речі й, швидко піднявши зронене на землю мило, стрімголов прямую до озера. І дуже намагаюся не думати про те, наскільки він страшно великий і відверто збуджений по мою душу. Обіцяв же, що не буде ні до чого примушувати.

Підкотивши штанини й присівши навпочіпки біля води, я насамперед занурюю у воду сорочку Аріда, майже з жалем відчуваючи, як прохолодний потік змиває з тканини тепло його тіла. Це так дивно… я вперше перу щось для чоловіка.

А ще... я сьогодні вперше наживо бачила чоловіка повністю голого. Та ще й такого, що відчуває бажання до мене. І зараз він там, позаду... як і раніше, оголений. І вже самій собі я змушена зізнатися, наскільки насправді хвилює і заводить мене цей факт.

А що буде, коли роздягатися доведеться мені? От не вірю я, що він погодиться відвернутися. Можливо, тому, що не впевнена, чи дійсно хочу, щоб він відвертався. Якщо бути з собою чесною до кінця.

Хоч мило виявляється якісним, плями крові вже настільки в'їлися в тканину, що повністю прибрати їх ніяк не виходить, як я не намагаюся і не тру. Доводиться змиритися з тим результатом, якого вдається досягти.

Прополоскавши сорочку, викручую її настільки, наскільки можу, відкладаю на камінь поруч і беруся за інші речі, намагаючись не особливо концентрувати свою увагу на тому, наскільки інтимним відчувається прання чоловічої білизни.

А коли закінчую з цим заняттям і підводжуся, щоб віднести речі до вогнища і розвішати на кущах навколо, бачу, що Арід вже впорався за цей час із патранням зайця і тепер зайнятий нанизуванням м’яса на новий саморобний шампур. От добре, що мені в супутники настільки не розпещений цивілізацією і своїм статусом правитель дістався. Он скільки всього вміє. З таким не пропадеш.

− Вечеря скоро буде готова. Встигнеш свої речі випрати? − підіймає він голову, коли я наближаюся до вогнища. Добре, що хоч сидить боком до мене і я нічого зайвого не бачу. Принаймні, дуже стараюся.