Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

Біля водоспаду я повертаю вправо, обминаючи підводний колодязь, який вгадується по темнішій воді та холодних течіях. І вже майже сягаю одного з валунів біля водобою, коли відчуваю, як щось торкається моєї ікри під водою. З переляканим вереском брикаюсь обома ногами й різко розвертаюсь у воді, гарячково намагаючись роздивитися, що це було і куди від нього тікати. От даремно я все-таки в іншосвітянському озері полізла купатися. Хто зна, які кракени тут водяться.

І тут, просто позаду себе, я чую тихий сплеск, кидаюся від нього вже в інший бік, але не встигаю і пів метра подолати, як на моїй талії стискається сталева хватка, а я опиняюся притиснута до великого і твердого тіла. Зовсім не монструозного.

− Ти з глузду з'їхав?! − скрикую, намагаючись вирватися з лап зухвалого загарбника, повернувшись і б'ючи його кулаками по грудях. А цей куард безсовісний знову сміється, навіть не думаючи мене відпускати. – Нащо так лякати? Хочеш, щоб я заїкатися почала?

− Вибач, маленька. Не втримався, − регочучи, він легко перехоплює мої руки, заводячи їх мені за спину, притягуючи мене ще ближче, притискаючись всім тілом. І я завмираю, забуваючи навіть як дихати, настільки приголомшує мене цей доторк наших мокрих оголених тіл. − Ти так спокусливо від мене тікала, що я не міг не пуститись у погоню.

− Як можна тікати спокусливо? – обурено бурчу, смикаючи зап'ястя з його полону, але добиваюся лише того, що він перехоплює їх однією рукою, а другою раптом підхоплює мене нижче спини, підтягуючи вгору по своєму тілу, вибиваючи повітря з легень цим безсоромним ковзанням.

− Ти б бачила себе, коли, блиснувши своїми принадами перед моїми очима, стрибнула у воду, − хрипко пояснює Арід, дивлячись мені в очі, схиляючи своє обличчя зовсім близько до мого, майже торкаючись губами губ. – Тоді б не питала. Ми хижаки, Васю. Якщо не хочеш, щоб за тобою гналися, не біжи.

− Врахую. Відпусти мене, будь ласка, – не менш хрипко прошу я, намагаючись стримати майже непереборне бажання обхопити його ногами під водою. Притиснутися ближче. Потертися всім тілом. 

– Після того, як упіймав тебе, таку солодку та спокусливу? – хмикає він іронічно. − Ні, маленька. Знаєш, я подумав, що мені дуже потрібно отримати від тебе обіцяний поцілунок.

− Прямо зараз? – питаю тихо, відчуваючи, як стискається все всередині від почуття лячної, але солодкої невідворотності. Як зводить м'язи полохливим передчуттям. Знаю я, чим може обернутися для мене цей поцілунок. Не буде примусу, сама його захочу. Вже хочу, як би не відмовлявся мій здоровий глузд.

– Прямо зараз, Васю, – з тихим риком видихає Арід у мої губи.