Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

Як я могла настільки безглуздо вляпатися?

Замружившись, переводжу дихання, вкотре намагаючись знайти вихід. І чим більше думаю, тим відчутніший присмак гіркоти в роті. Вихід поки що ніяк не знаходиться. Але ж це не привід здаватися.

Підняті над головою і прикуті до батареї руки вже давно оніміли. Чортові виродки подбали, щоб я так і не змогла знайти зручну позу. Від дикого холоду пробирає конвульсивним тремтінням, яке втримати вже ніяк не виходить. І доводиться щоразу міцно стискати зуби, щоб не скиглити від болю у всіх м'язах. Ні. Такої радості я їм не подарую.

У кімнаті панує непроглядна темрява. Але я пам'ятаю, що вона нагадує пусту коробку. І кожне зітхання тут луною відбивається від стін. Напевно, це мусить мене налякати. Як і те, що двоє здоровенних моторошних чолов’яг грубо здерли з мене весь одяг і залишили голою. А перед цим ще й в барвах розповіли, що зі мною зроблять, якщо я ще раз спробую втекти.

Ну-у-у, вони свого досягли. Мені справді стало страшно. До нестями. До нудоти й сліз, що закипають на очах. Але піддатися цьому означає програти.

Чую чиїсь кроки. Там за дверима, яких я не бачу. Хтось наближається. Не один. Вони точно йдуть сюди до мене. От тепер стримувати паніку стає майже неможливим. Жах підіймається зсередини задушливою хвилею, змушуючи задихатися, втрачати залишки самовладання.

Тільки не сюди. Не чіпайте мене! Не чіпайте!

Але замок невблаганно клацає, і в кімнату вривається світло з коридору. Розсіяне і тьмяне, швидше за все. Але для моїх очей сліпуче-різке. Інстинктивно намагаюся прикритися хоча б ліктями та ледве не вию від болю, що прострілює плечі. З очей таки бризкають сльози. Роблячи силует, що наближається до мене, ще більш розмитим і моторошним.

− Як це розуміти, Джуене? Чому дівчисько в такому стані й знаходиться тут, а не спільній кімнаті? − розрізає тишу крижана сталь незнайомого голосу.

− Кайтане, маленька погань намагалася втекти. І репетувала, як різана. Інші почали хвилюватися, − виправдовуючись, белькоче той самий виродок, що відважив мені ляпаса, ледь не забивши.

− Тобто як втекти? − холодно цікавиться перший. Розглянути його у мене досі не виходить. Але від однієї присутності цього незнайомця в очах темніє від жаху. Небезпечний. Набагато небезпечніший від тих, що притягли мене сюди. − Ви що, її не приспали?

− Приспали, звичайно. Як було не приспати, якщо вона ще в клубі відбивалася, як дика кішка. Тільки, ти не повіриш, вона прокинулася, Кайтане. І більше впливу не піддається. От і довелося налякати й залишити тут.

− Прокинулася, кажеш? − у голосі цього страшного Кайтана з'являється по-справжньому хижий інтерес. Він схиляється до мене, і, навіть не розрізняючи чітко обличчя, я відчуваю пильний, уважний погляд.

− Прокинулася в машині. Розбила Краму ніс, зарядивши п'ятою, – продовжує розписувати мої подвиги мерзотник Джуен. − Навіщо тобі така скажена? Одні проблеми із нею будуть. Віддай її нам, Кайтане.

І стільки хтивого передчуття в голосі цього мерзенного вилупка, що мене пересмикує від огиди. Навіть у темряві я відчуваю його липкий погляд. Від суміші тваринного страху, люті та пекучої ненависті до цих мерзот, до горла підкочує гірка нудота. Не дамся. Битимуся до останнього.

− Ще раз зазіхнеш на моє, примушу власні нутрощі жерти, − холодно карбує той, що явно тут найголовніший, вирівнюючись і обертаючись до свого підлеглого.

Від крижаної загрози в його голосі у мене волосся на голові дибки підіймається, а той, кому вона адресована, раптом давиться повітрям із хрипким сипінням. Падає на підлогу, хапаючись руками за горло, роздираючи його, намагаючись зробити вдих. Величезне, смагляве до чорноти, одоробло здатне одним ударом вибити з мене дух, те саме, що приспало мене в клубі простим наказом: «Спи!» зараз схоже на майже здохлу рибу, що б'ється на суші в марній боротьбі за життя. І одразу стає зрозуміло, хто в цій кімнаті найстрашніший хижак. Кайтан… що він таке?

− Я твій господар, дівчинко, − повертає до мене голову, обпалюючи поглядом навіть у напівтемряві мого карцеру. − І ти мусиш усвідомити, що від мене тобі не втекти, не сховатися і не врятуватися. Я все одно знайду тебе. І покараю. Так, що благатимеш про смерть.

Він що прочитав мої думки? Чи просто вгадав? Ну не може такого бути! Не може! Матінко, куди я потрапила? І що означає «господар»? Серйозно? А я тоді хто? Рабиня? Ні! Нізащо!

− Навіщо я вам? Що ви збираєтесь робити зі мною? – намагаюся говорити спокійно, а насправді пищу зляканою мишею.

− Я збираюся тебе продати там, де за право володіння таким скарбом, як юна і цнотлива фуента з Землі, мені заплатять дуже, дуже багато, − вискалюючись, повідомляє «господар», вирівнявшись і височіючи наді мною величезним зловісним силуетом. Чи людина він взагалі?

− Фуента? – побожно хрипить недоудушений Джуен.

− А ти думав, недоумку, що проста дівчина змогла б подолати наведений сон? − посміхається криво Кайтан, кинувши зневажливий погляд на свого спільника. – Якщо так, то я точно помилився, коли довірив такому дурню займатися товаром.

− Але звідки мені було знати? Я про таких жінок тільки чув, вони ж...

− Рідкісні, цінні, і дуже дорогі, − все одно що якості призової собаки перераховує відморожений покидьок, що й досі височить наді мною. − Тому ти зараз знімеш з неї наручники, відведеш в окрему кімнату і принесеш дівчинці одяг з теплою їжею. Мій найкращий товар повинен добре почуватися. Головою за неї відповідаєш. Зрозумів мене?

− Так, Кайтане, − покірно схиляє голову Джуен. − Я все зрозумів.

− Дивись мені. Я побачу в її голові все, що захочу знати, − «господар» кидає в мій бік останній недбалий погляд і йде геть, залишаючи мене наодинці з покидьком жалюгідним.

Пару секунд нічого не відбувається, лише чується хрипке дихання. Що б там Кайтан із Джуеном не зробив, приклав він його гарно. Але ось той підіймається, важко дихаючи. Втирає ніс чомусь. І йде до мене.