Темна Академія-4 - Марина Сніжна

Зуби так застукали, що довелося обхопити підборіддя долонями, щоби припинити це. Холод, якого я зазвичай не відчувала, зараз буквально струшував тіло. Але я усвідомлювала, що цей холод – не природне явище. Він народжувався всередині мене. Захльостував. Змушував ціпеніти. Те, що я відчуватиму завжди, якщо сьогодні через мене загине коханий чоловік.

Чому я зволікаю? Чому не намагаюся припинити це?

Голос відмовлявся слухатися. Я могла лише дивитися на жахливий поєдинок та благати Тараш припинити це. Може, боялася, що мій крик лише пришвидшить кінець. Ірмерій відволічеться на мене і… Декан не проґавить можливості довершити розпочате. Залишалося спостерігати, затискаючи долонями рота, і чекати відповідного моменту, що, можливо, і не настане.

Яка ж я була наївна, якщо вважала, що зможу зупинити двох розлючених чоловіків! Не здивуюсь, якщо зараз вони обоє вже забули, чому взагалі вирішили битися. Залишилися самі інстинкти. І вибір для обох лише один: померти чи вбити.

Коли декан Байлерн спритним рухом зробив підсічку і приставив меча до горла перекинутого на землю Ірмерія, я закричала. Крик ніби прорізався звідкись із глибини душі. Шалений, страшний. Ніколи не думала, що можу видавати такі звуки.

– Ні-і-і! – це слово рвалося з підсвідомості, затягуючи все, поглинаючи саму здатність мислити.

І декан здригнувся. Його обличчя спотворилося, наче цей крик розривав у ньому все на шматки. Відкинувши меч, схопився за голову. Його затрясло.

О, демони, це я зробила?! Якимось незбагненним чином змусила його зупинитися?! Мене саму затрясло.

А крик продовжував звучати у голові. Надривний. Істеричний.

З носа декана хлинула кров. Він спрямував на мене напівбожевільний погляд і захрипів.

Ірмерій уже схопився на ноги, з нерозумінням спостерігаючи за нами. Потім на його обличчі з’явився якийсь дивний жорстокий вираз. Підхопивши з землі меч, він заніс його над безпорадним супротивником.

Мій крик одразу ж вщух. Свідомість увірвалася в голову пульсуючими поштовхами. Я не можу дозволити йому цього зробити. Зараз у ньому говорять злість і омріяна роками жага помсти. Але потім він пошкодує! Безсумнівно пошкодує, що переміг нечесно. І це гризтиме його до кінця днів. Ірмерій надто благородний, щоб навіть припускати інше.

З останніх сил підключила легкість і опинилася поряд із дуелянтами. Так стрімко, що ніхто не встиг відреагувати. Закрила собою декана і відчула, як вістря меча Ірмерія торкнулося грудей. Проткнуло зовсім небагато, і зараз я навіть болю не відчула. Серце мало не вистрибувало з грудей. Я дивилася в кохане обличчя, яке здавалося чужим, і повторювала наче закляття:

– Не роби цього, благаю… Не роби цього… Зупинися…

Він відкинув меч, немов отруйну гадину, і обхопив голову руками. Його обличчя спотворилося, ніби це він зараз чув мій жахливий крик. Але ні… Мучило Ірмерія зовсім інше. Власні демони, нарешті, прорвалися назовні.

Я не могла дивитися на це. Просто не могла. Його біль відгукувався в мені, наче я сама його відчувала.

Відступивши від декана, спробувала обійняти коханого чоловіка. Його обличчя одразу наче скам’яніло. Він відкинув мої руки з таким самим виглядом, як щойно меч. Ніби його торкнулося щось мерзенне і бридке. Його губів торкнулася крива посмішка.

– Не хвилюйся, я більше не буду намагатися вбити твого коханця. Ви одне одного варті! Шкода, що я був таким сліпим і не помічав цього весь цей час.

Не кажучи більше ні слова, він рушив до екіпажу, що залишився неподалік. Я ж відчувала, як з кожним його кроком поширюється порожнеча в душі. Хотілося завити, як вовчиця, на очах якої одного за одним знищують дитинчат.

Я відчула на плечах руки декана і не знайшла в собі сили відсторонитися. Вони давали хоч якусь опору та підтримку.

– Ти все зробила правильно, – почула спокійний голос і здригнулася від несподіванки. – Хоча вторгнення в мій розум не доставило особливого задоволення.

Звичні насмішкуваті нотки змусили мене, нарешті, відвести очі від Ірмерія Стайліра. Я вхопилася за слова наставника, наче за соломинку, яка ще утримувала на межі життя та смерті.

– Якби я цього не зробила, ви б його вбили? – розвертаючись до декана, запитала і подивилася в його обличчя.

– Можливо, – він похитав головою. – Коли тобі охоплює азарт битви, важко себе контролювати... Гадаю, йому ти теж допомогла, не дозволивши піти до кінця.

– Як ви думаєте, він колись зможе мене зрозуміти? Зрозуміти і пробачити? – відчуваючи, як на очі навертаються сльози, запитала я.

– А мене зміг? – невесело посміхнувся декан. – Хоча... до мене він ніколи не відчував особливої ​​симпатії. Тепер же мої надії на те, що все може змінитися, розвіялися остаточно.

– Чому для вас так важливо заслужити його гарне ставлення? – глухо промовила я.

Не очікувала, що він відповість. Але декан з несподіваною гіркотою сказав:

– Можливо, я бачив в Ірмерії єдиного, хто гідний такого ж від мене у цьому клятому світі.

– А зараз?

– І зараз, – він теж дивився вслід самохідному екіпажу, що віддалявся від нас. – Такі, як він, рідкість. Для тих, хто розуміється на характерах інших так, як я, це очевидно. До того ж, у мене були плани на нього.