Темна Академія-4 - Марина Сніжна

ГЛАВА 14

Я провела напівбезсонну ніч, атакована страшними думками. Шалено хотілося поговорити з кимось. Нехай навіть із Лораном, незважаючи на його знущання. Попросити поради. Я ніколи ще не опинялася в такій ситуації. Звичайно, кавалери у мене були. Але ніколи ще заради мене не влаштовувалися дуелі, тим паче смертельні.

Цей звичай вважався застарілим. Зараз всі вирішували подібні непорозуміння більш цивілізованими способами. Поєдинки честі, що влаштовувалися раніше в Академії – лише данина минулим славетним часам.

Але Ірмерій та лорд Байлерн зростали в інший час. І дуель для них видавалася цілком нормальним способом з’ясування стосунків. Те, що при цьому обоє могли загинути, не могло їх зупинити. Обидва загартовані у боях воїни, які звикли ризикувати власним життям.

Проте для мене це не було нормальним! Сама думка про те, що через мене хтось загине, здавалася нестерпною. Як я зможу потім жити із цим? Навіть лорда Байлерна було б шкода. У цій ситуації він ні в чому не винний. А те, що може загинути Ірмерій... У мене серце кров’ю обливалося, щойно я собі це уявляла.

Вони навіть не захотіли взяти секундантів. А значить, розраховувати на те, що хтось їх вчасно зупинить, не варто. Бій не на життя, а на смерть...

З жахом усвідомила, що рано чи пізно це все одно б сталося. І стримував Ірмерія досі лише той стан спустошеності, що опанував ним після смерті Кади. Але тепер його почуття повернулися, як і жага помсти. І пробудила їх я. Я і підштовхнула до жахливої ​​розв’язки.

Я ж мушу і зупинити…

Нехай навіть обидва спрямують свій гнів на мене після цього. Але це не зупинить.

Прийнявши таке рішення, я трохи заспокоїлася. Хаотичні думки, нарешті, вгамувалися. Звичайно, не факт, що чоловіки мене послухають. Але якщо знадобиться, кинуся між ними і спробую бодай таким чином все припинити. Я навіть всміхнулася – таким природним і правильним здалося те, що я вирішила зробити.

Заплющила очі і цього разу майже відразу поринула в глибокий сон, давши собі установку прокинутися у певний час.

Знову повернувшись до реальності, спочатку не могла зрозуміти, чому встала так рано. За вікном було ще темно, друзі мирно спали. Я ледве роздивилася годинник на стіні і одразу ж зірвалася з ліжка, разом все пригадавши.

Дуель! О п’ятій. Біля прикордонного лісу. А зараз половина п’ятого.

Ніколи ще я не вдягалася так швидко. Вже за кілька хвилин мчала до воріт, жадібно хапаючи ротом свіже морозне повітря, що змушувало остаточно прокинутися.

Охоронці біля воріт, які простягли мені журнал для розпису, не приховували цікавості.

– Куди це вас усіх понесло з самого ранку?

– В якому сенсі «всіх»? – від його слів у серце просочилася липка змійка страху.

– Декан Байлерн і лорд Стайлір теж тільки-но кудись гайнули.

– Пішки?

Серце билося як переляканий птах. Від того, що вони зараз скажуть, залежить дуже багато. Якщо пішки, то розрив у часі між мною та дуелянтами буде не таким великим.

– Коли це начальство ходило пішки? – посміхнувся один із охоронців. – На самохідних екіпажах, звісно.

– Гном’яча дупа! – вилаялася я. – І як давно поїхали?

– Ректор хвилин десять тому. А декан буквально за дві хвилини перед тобою.

Ну чому їм так кортить розлучитися з життям?!

Так, гаразд, не слід панікувати... Вони обоє – досвідчені воїни. Навряд чи дозволять себе вбити вже у перші хвилини бою. Я ще можу встигнути! Тільки ця думка ще тримала на межі божевілля.

Швидко накарябавши свій підпис у журналі, я стрілою метнулася за ворота. Навіть підключила легкість, щоб бігти зовсім на межі можливостей. Вітер у вухах ледь не розривав барабанні перетинки. Легені горіли. Ноги ледве торкалися землі.

Я маю встигнути! Повинна!

Коли на відстані з’явилися обриси прикордонного лісу, ледве не розридалася від емоцій. Очі сльозилися від вітру, і я люто протерла їх. Відчайдушно намагалася розгледіти живі постаті серед білої завіси, що оповивала усе навкруги, ніби саван. Порівняння із саваном налякало так, що я швидко відігнала його від себе. Рано ще думати про смерть! Адже так? Адже ще ж нічого непоправного не сталося?

Я видала нервовий полегшений смішок, помітивши дві чорні постаті, що рухалися навколо одна одної. Живі! Обидва живі!

Як швидко вони рухаються! Підбігаючи ближче, я ледве вловлювала їхні рухи. Те, що ми демонстрували на поєдинках, навіть порівняти не можна було з цим! Справжній танок смерті – ось що нагадував цей поєдинок!

Обидва дуелянти були настільки зосереджені один на одному, що навіть не помітили моєї появи. Я застигла за кілька кроків, охоплена жахом, змішаним із захопленням. Як я збиралася вклинитися між ними? Мене ж одразу на шматки порубають.

Обличчя обох зосереджені, але на них читається азарт битви.

Навіть не знаю, чи зраділа я тому факту, що декан Байлерн обрав бій на мечах. При магічних дуелях більше можливостей захиститися. Хоча... а якщо б наставник застосував ті самі вміння, яким навчав мене вчора? Перетворив Ірмерія на крижану статую, а потім... Ні, навіть думати про це не хочу!