Темна Академія-4 - Марина Сніжна

Деякий час Ірмерій намагався осмислити мої слова. Потім його обличчя смикнулося, а вже через мить стало абсолютно непроникним. Не дивлячись на мене, він холодно кинув декану:

– Завтра о п’ятій ранку біля прикордонного лісу. Зброю обирайте самі.

Перш ніж лорд Байлерн встиг щось сказати, Ірмерій розвернувся і стрімко пішов геть.

А я… Я намагалася осмислити почуте і відчувала, що мене починає бити озноб.

– Що він зараз сказав? – промовила я збентежено.

– Дуель, адептко Тіррен, – від голосу декана Байлерна я здригнулася всім тілом. Настільки він був схожим на зміїне шипіння.

Я з важкістю підняла погляд на декана і мимоволі скрикнула, відступаючи на крок. Ніколи ще не бачила його  таким розлюченим! Міцна рука лорда Байлерна схопила мене за плече і грубо заштовхнула до кімнати.

Почувши, як провертається в замку ключ, я відчула себе так, наче потрапила в капкан. Але думати зараз про власну безпеку просто не могла. У голові весь час прокручувалися слова Ірмерія: «Завтра о п’ятій ранку біля прикордонного лісу. Зброю обирайте самі». Ось такий поворот до моїх планів точно не входив!

О, Тараш, а якщо лорд Байлерн його вб’є?! Що ж я накоїла?! І як тепер зупинити це божевілля? Я ідіотка! Справжня ідіотка!

З очей ринули сльози. Ноги перестали тримати, і я впала на підлогу. Натуральним чином завила, тупо дивлячись кудись у далечінь. Уява малювала моторошні картини: Ірмерій лежить на білому сніговому покривалі, а навколо тіла розтікається калюжа крові.

– Ні-і-і! Ні-і-і! Ні-і-і-і-і!

Хльосткий ляпас обірвав мої крики. І я підняла затуманені сльозами очі на лорда Байлерна.

– Припини волати і поясни, чого ти хотіла добитися своєю дурною виставою, ідіотко? Вирішила стравити нас чи що?

Я так замотала головою, що дивуюсь, як вона взагалі від тіла не відірвалася.

– Я не знала, що все так вийде… Я просто хотіла, щоб він у мені розчарувався…

Декан жбурнув мені хустку, і я тремтячою рукою почала витирати мокре обличчя. Але сльози потекли знову. Їм кінця-краю не було видно.

Лорд Байлерн широкими кроками міряв кімнату, кусаючи губи і про щось міркуючи.

– Скажи мені одне, невже на роль уявного коханця ти не змогла знайти іншого кандидата? – нарешті, з глухою люттю процідив він.

– Ніхто інший у цій ролі не вразив би його настільки сильно, – почуваючись останньою сволотою, відгукнулася я. – Пробачте мене, будь ласка…

Декан зміряв мене нищівним поглядом.

– І що тепер накажеш мені робити? Вбити його чи дозволити вбити себе?

Я без сумніву зробила б вибір на користь другого. Але навіть у такому стані вистачило розуму промовчати.

– Прошу вас, не вбивайте його! – пролепетала, не знаючи, що ще сказати.

– Гадаєш, я сам цього хочу, дівчинко?

Він з роздратуванням ударив кулаком об камінну полицю. З неї посипалися дрібні статуетки.

– Хіба обов’язково вбивати одне одного? – схлипуючи, запитала я.

– Не обов’язково. Але навряд чи Ірмерія задовольнить інший результат, – буркнув декан.

– Будь ласка…

– Тобі краще зараз взагалі заткнутися! – процідив він. – Вже наговорила сьогодні більш, ніж достатньо. От скажи, що в твоїй божевільній голівці відбувалося, коли ти вирішила таке утнути?!

І він ще вважає, що це у мене немає логіки?! Спочатку велів заткнутися, а потім поставив запитання.

Я насилу змусила себе зібрати думки, що зараз оберталися тільки навколо можливої смерті Ірмерія, і тихо сказала:

– Мені треба було, щоб він мене розлюбив.

– Що ж, вітаю, тобі це вдалося! – безжальний укол вразив куди болючіше, ніж хотілося б. – Але чому в такий жахливий спосіб? Ні, я все розумію, сам не святий. Але на таку підлість не здатний навіть я. Чоловік в тебе шалено закоханий, був з тобою повністю щирим, довірився тобі. А ти йому в серце ножа встромила, та ще й провернула кілька разів. Не могла йому просто сказати, що більше не кохаєш? Навіщо було влаштовувати такий цирк?

Я здригалася від кожного слова і все нижче нахиляла голову.

– Він би не повірив, якби я сказала таке. Або не захотів би з цим змиритися, – нарешті, видавила я. – А часу дуже мало.

– Часу для чого?

Я зрозуміла, що бовкнула зайве, і стиснула губи. Ні, не збираюся йому говорити про пропозицію принцеси! Хто знає, раптом декан забажає завадити її планам? Все ж таки король Рінадій на верховному троні для нього краще.

Декан дивився на мене, звузивши очі, і про щось міркував. Раптом його губи розчепилися в усмішці.

– Хочеш кинути його прямо в обійми Лаурни?

У мене що всі думки на обличчі написані? Чи він знову незрозумілим чином проникнув у мою голову, користуючись тим, що ми з ним «на одній хвилі»? Я здригнулася і квапливо уявила всередині білий екран.

– Чому ви так вирішили? – глухо запитала я.