Темна Академія-4 - Марина Сніжна

Через п’ятнадцять хвилин я, посвіжіла і бадьора, вже прямувала до їдальні, відчуваючи, що життя налагоджується.

Коли ж побачила за столиком Крістора та Шейріс, які воркотіли, наче голубки, подумала, що сьогодні не такий уже поганий день. Лоран і Едвін виглядали похмурими й невиспаними. Все-таки нічне пияцтво нікого ще не красило. Але жаліти їх я не збиралася. Самі винні.

Взяла собі сніданок і сіла за стіл поряд із Шейріс. Подруга при моїй появі радісно защебетала:

– Летті, де ти була? Мені стільки треба тобі розповісти! Ніколи не здогадаєшся, ким виявився мій таємний шанувальник!

Я поглянула на те, як закотили очі Лоран і Едвін, і ледве приховала посмішку.

– І хто ж? – з вдаваною цікавістю запитала я.

Шейріс із задоволеним виглядом ткнула в плече Крістора, через що той злегка скривився від болю.

– Крістор! Ні, ну ти собі уявляєш?!

– Та ти що! – я всім виглядом зобразила потрясіння. – І як ти відреагувала?

– Спочатку вирішила, що це жарт, – зізналася Шейріс і схопила рудого за лікоть. По-господарськи притягла до себе. – Ні, ну ти б його бачила там, у саду! Дійсно наче справжній принц!

– Ну що ти, – бідолашний Крістор залився фарбою, не знаючи, куди себе подіти. – Я просто…

Його перервав бурхливий потік вигуків Шейріс. Вона хотіла у всіх подробицях повідати мені все, що сталося на побаченні. Залишалося тільки кивати і робити круглі очі, щоб її не образити.

– І що тепер? – дочекавшись, доки вона закінчить розповідь, запитала я те, що цікавило найбільше. – Вас можна привітати, друзі? Ви тепер разом?

При цих словах Едвін ледь не перекинув тарілку і люто витріщився на рудого.

– Я ще подумаю над цим.

Шейріс підморгнула мені і кинула на Крістора лукавий погляд. Але я встигла пізнати подругу досить добре і в її очах прочитала усе, що залишилося недомовленим. Рудому справді вдалося справити на неї враження. Якщо він нічого не зіпсує, то між ними все буде гаразд. Я щиро пораділа за них обох. Хоча Едвіна таки шкода, що не кажи... Але може, він знайде собі втіху там, де й не припускав. Дора завжди поглядала на нього з цікавістю.

– Як пройшло заняття з лордом Байлерном? – запитав Крістор, явно прагнучи переключити загальну увагу на інший об’єкт.

– Ох, краще не питай! – я здригнулася. – От скажіть, друзі, над вами особисті наставники теж так знущаються? Декан мене сьогодні в ілюзії змушував через прірву по містках стрибати. На визначений час! Якщо не впораюся, містки зникнуть. І здогадайтеся, чим усе закінчилося! Хтось уже пробував з величезної висоти падати на гостре каміння? – запитала я.

– Неймовірно! – вигукнула Шейріс. – Оце так випробування! І я таке хочу!

Ну, від неї я нічого іншого й не чекала, тож тяжко закотила очі.

– Із фантазією в тебе наставник! – посміхнувся Лоран. – Майстер Лорн використовує більш традиційні методи. Едвіна, мабуть, леді Лендр взагалі жаліє. Вони лише квіточки розглядають.

Напіворк зніяковів.

– Ні, ну не тільки...

– А що ви на індивідуальних тренуваннях робите? – зацікавилася я.

– Вона вчить мене слухати рослини, спілкуватися з ними.

– Так, це дуже корисне заняття для воїна, – гмикнув чорноокий.

– І як? Виходить? – запитав Крістор.

Едвін кинув на нього не надто приязний погляд, але все ж таки відповів:

– Іноді так. Дивне відчуття. Рослини передають тобі те, що відчувають самі. Наприклад, ми ходили до прикордонного лісу. І я вчився за допомогою рослин дізнаватися, чи є навколо щось живе. Ну, чи неживе.

– Нічого собі! – захопилася Шейріс. – І як? В тебе виходило?

– Виходило, – з ентузіазмом відгукнувся Едвін, явно зрадівши інтересу з її боку. – Нехай поки що на невеликій відстані. Але леді Лендр каже, що це можна розвивати.

Так, за розмовами із друзями, я поступово позбулася думок про жорстоке тренування декана. А на заняттях Чарунчика та майстра Лорна взагалі зрозуміла дивну річ – тепер мені набагато легше переносити фізичні навантаження.

Невже декан все ж таки знає, що робить, змушуючи мене працювати на межі можливостей? Я навіть удостоїлася похвали майстра Лорна, що остаточно переконало – а сьогодні все ж таки непоганий день. Єдине, що затьмарювало загальний настрій – це те, що завтра зранку знову доведеться терпіти катування.

Ну та нічого! Я була сповнена рішучості витримати все. Тим більше, що переконалася – результат є. Нехай навіть декану Байлерну не могла довіряти до кінця. Наша вчорашня розмова все ще не на жарт бентежила. І тепер я дивилася по-новому на те, як він поводиться з ректором. О, Тараш, нехай мої найгірші припущення не підтвердяться! І нехай всі ці загадки, що не дають спокою, якнайшвидше вирішаться!