Темна Академія-4 - Марина Сніжна

ГЛАВА 7

Якби я вже досконало не опанувала психотехніку пробудження у зарані визначений час, навряд чи прокинулася б вчасно. Але добре, що вчора вистачило розуму настроїти себе на потрібний лад.

Я потяглася, намагаючись остаточно прокинутися. Наткнулася рукою на щось тепле і ледь не замуркотіла, пригорнувшись до ще сплячого Ірмерія.

Розплющила очі і з ніжністю полянула на нього. Коханий спав так безтурботно, що будити його було шкода.

Треба вставати та йти до гуртожитку. Розпочався новий день. Я і так вчора порушила ті традиції, що сама ж встановила, і залишилася на ніч. Напевно, просто не хотілося повертатися до порожньої кімнати, де не буде нікого з друзів.

Хоча, звісно, може, Крістор і Шейріс повернулися набагато раніше. Але щось мені підказувало, що заважати їм було б помилкою. Що стосується Лорана та Едвіна, то, напевно, всю ніч розважалися на заїжджому дворі у пана Дам’єна.

Як би там не було, вибору немає. О шостій годині у залі для тренувань на мене чекатиме декан Байлерн. І навряд чи він із розумінням поставиться до запізнення.

Щоб випадково не розбудити Ірмерія, я не стала приймати душ у його розкішній ванній кімнаті. Попленталася до гуртожитку, позіхаючи на ходу.

Щодо того, що цей день буде добрим, мала великі сумніви. Навіть погода на це натякала. Поривчастий вітер мало не збивав з ніг. У ньому вже відчувався наступ справжніх холодів. Звичайно, останнє мене не надто засмучувало, але все ж таки вогкість не викликала захоплення. Небо похмуре. На землі вже деінде легкий прошарок льоду.

Я обережно зайшла до кімнати в гуртожитку і швидко її оглянула. Всі солодко сопіли уві сні і навіть не ворухнулися при моїй появі. От і чудово! Будити друзів я не збиралася. Якомога тихіше взяла все необхідне і виринула з кімнати.

Прийму душ, одразу перевдягнуся і піду до навчального корпусу. Начхати, навіть якщо доведеться чекати. Може, там вдасться ще трохи подрімати.

Але боязка надія розвіялася наче ранковий туман. Декан Байлерн вже знаходився у залі для тренувань, хоча ще залишалося півгодини до вказаного часу. Цікаво, чи він взагалі колись спить?

Воїн відпрацьовував удари мечем, і я мимоволі залюбувалася впевненістю та відточеністю його рухів. Чи зможу я сама так з часом?

– Вирішила розпочати раніше? – не дивлячись на мене, кинув він.

І як тільки помітив, стоячи спиною? Може, у декана ще й додаткова пара очей на потилиці є? На додачу до крил? Від останньої думки я мимоволі посміхнулася, згадуючи дивну галюцинацію. Чого тільки зі страху не примариться!

– Так, – приречено відповіла на його запитання, хоч і розуміла, що підписую собі смертний вирок.

Сама подовжила час катувань на цілих півгодини! Якщо врахувати, що кожну хвилину декан примудрявся перетворювати на тортури, то це не так уже й мало.

– Чудово, – відреагував він і застиг на місці, закінчивши черговий прийом. – Для початку трохи розімнешся.

Я вже відкрила рота, щоб запитати, чи підемо ми на подвір’я. Зазвичай біг, розминка та інше проводилися там. Більше простору. Але не встигла…

Заверещала, побачивши себе на краю величезної ущелини. З-під ніг вибилися дрібні камінці і з гулкою луною попадали в безодню, що розкрилася піді мною.

Тільки через кілька секунд панікуючий розум втямив, що це ілюзія. Ні, ну не міг попередити, чи що? Так можна і штанці промочити. Чи цього й домагався? Справжній кат!

Я зробила обережний крок назад, щоб збільшити відстань між собою та прірвою. Бігцем озирнулася і відчула, як волосся на потилиці заворушилося.

Єдине, що було реальним у цьому місці – крута скеля, на якій я стояла. Навколо, наскільки вистачало очей – білий простір. І що все це означає?!

Не встигла я про це запитати вголос, як попереду почали з’являтися невеликі містки. Прямо у повітрі! Одні широкі і надійні. Інші вузькі. Останні колихалися від найменшого дотику вітерця.

У голові виник моторошний здогад щодо того, для чого це все призначено. Але я ще сподівалася, що у декана вистачить совісті так з мене не знущатися.

Даремно…

– Тобі треба дістатися до іншої скелі цими містками. Це свого роду смуга перешкод, – почувся байдужий голос декана Байлерна.

Гном’яча дупа! Сподіваюся, він жартує!

– І де ця інша скеля? – приклавши одну руку козирком над очима, похмуро запитала я.

Нічого, навіть віддалено схожого на другу скелю, я не бачила.

– Коли дістанешся достатньо далеко, ти її побачиш, – спокійно відгукнувся декан. – Так, ще забув сказати. На подолання маєш годину. Якщо не впораєшся, всі містки зникнуть.

Я нервово проковтнула.

– Слухайте, може, краще звичайна смуга перешкод? Чим вона погана?

– Час пішов, – почулася безжальна відповідь.

І я залишилася віч-на-віч з породженням збоченої фантазії лорда Байлерна. Гхм, більш безжального способу, щоб остаточно прокинутися, я ще не бачила!

Але виходу немає. Жалості від цього суб’єкта чекати точно не варто.